Глава 5. Трійка пентаклів

 Глава 5. Трійка пентаклів

Передбачення від карт: «Трійка Пентаклів описує ситуацію, в яку ми потрапили, наважившись на ризиковане підприємство. Майстерний задум вимагає не просто праці, а нового союзу. Шукайте спільників — і ви зведете фортецю, яку не здолає жоден морок»

Поля не закінчувалися. Прямою стрілою дорога розділяла їх навпіл та губилася десь за обрієм у зелених садах. Відчувалося, що містечко ховається зовсім поряд. Залишків кісток від минулих битв поменшало, натомість ознак живих людей ставало дедалі більше. 

Часто-густо можна було зустріти невеликі життєві аварії: залишки зламаних коліс від возів чумаків, рвані мішки та биті глечики. Під час збору врожаю тихе провінційне містечко, що губилося між гірськими хребтами та безкрайніми плодючими землями, перетворювалося на центр торгівлі та притулок для бродячих артистів, кочових народів та караванників зі всієї країни. 

Цей край славився своєю родючістю. Земля тут була пишна, немов груди шинкарки, і така ж неосяжна. Праворуч та ліворуч аж до самої лінії горизонту простягалися різнокольорові клаптики полів, розділені на нерівні прямокутники. Зелені, жовті, блідо-рожеві та волошкові — мов клаптикова ковдра, зшита дбайливою господинею для великої родини.

Вершники, що супроводжували караван, в’яло перегукувалися та неквапливо їхали обабіч возів. Хлопці отримали на горіхи від кермача за вчорашні посиденьки біля вогнища і тепер були мовчазними та похмурими. До головного болю від похмілля долучився дзвін у вухах від гучних криків гладкого бородатого купця, який їх найняв. Потайки, один за одним, вони під’їжджали до мене, щоб за кілька мідяків отримуати склянку тонізуючої настоянки.

— Рано хлопці розслабилися, — подумав я, закидаючи до рота дрібне соняшникове насіння з сусіднього поля. — За пів дня шляху в цих краях може статися що завгодно. 

З виду спокійний край хліборобів та каменярів по суті був прикордонною територією: з дикими землями з одного боку та горцями з іншого. З жителями гір місцеві давно знайшли спільну мову та вигідний бізнес, а з нелюдами-песиголовцями, що вешталися дикими землями, домовлятися не було про що. 

А ще тут водилися степові коти, розміром із невелике теля, які боялися лише відкритого вогню. Гірські димчасті деспоти, що, може, й не осилять підняти дорослу людину, проте легко можуть вхопити дитину та віднести високо в гори у своє гніздо. І ще безліч усілякої дрібноти, що як не надгризе, то понадкушує. 

Сонце затулила якась тінь, і це змусило мене підняти голову. Під’їхав молодший із вартових, зовсім юнак, у якого навіть вуса не почали рости, на прізвисько Вагат. Він мовчки простягнув мені дві мідні монети. Я усміхнувся, плеснув у дерев’яний кухоль води зі шкіряного тюка та додав кілька крапель смердючої, болотного кольору настоянки. Вагат скривився, відчувши її ядучий запах, але мовчки випив одним ковтком. 

Дивлячись на його бліде обличчя, я лише цокнув язиком. Леґінь вчора всадив в себе півпляшки Аметистової танцівниці (вина середньої міцності, доволі дешевого, але відомого тим, що має дивовижну силу штовхати в танець кожного, хто його скуштує), та для молодого лицаря це не було надмірною дозою. Може, вино паскудне попалося?

— Що ж поробиш, хлопче, — розвів я руками. — Ніщо так не приводить до тями після бурхливої ночі, як гнилі червоні водорості з кров’ю вулканічної гадюки та ніжками клопів альбіноснів, що маринувалися в щурячій сечі. 

Не встиг я закінчити фразу, як бравурний лицар вже втратив самовладання та блював, схопившись однією рукою за живіт, а іншою за гриву свого коня. Занадто важкою виявилася «танцівниця», якщо їх усіх прориває. Довго він обладунки відмиватиме. 

Хоча, правильно робить. Тримати все в собі — дуже шкідливо і для здоров’я, і для світосприйняття. На одній тонізуючій настоянці далеко вони не заїдуть, треба ще й шлунок почистити. А для цього немає нічого кращого, ніж трав’яна настоянка, яку я придбав у столичній аптеці, та мій чорний гумор, як гарантія пришвидшення процесу. Цим старим, як світ, фокусом користуються всі, хто бодай раз брав участь у лікуванні людей. 

Поля змінилися садами. Дорога стала рівнішою, але трясти не перестало. Я, як корінний мешканець столиці, не звик до далеких подорожей і вже подумував прийняти трохи шлункової настоянки. Лучниця мовчки їхала попереду моєї повозки, а я дивився їй у спину і гадав: що може замовчувати моя нова знайома? 

Вози відчутно пришвидшили темп. Це було добрим знаком — чим швидше ми їхали, тим менше трясло, а отже залишався шанс, що мене не виверне до кінця поїздки. Позаду нас наздоганяв караван кочового народу. Вочевидь, рони також воліли потрапити в місто до заходу сонця. Солодкий аромат пахощів, які вони везли на продаж, змішувався в повітрі з кінським потом, і мене від цього нудило. По всім розрахункам, ми вже повинні під’їжджати до брами міста.

Запам’ятайте, мої любі: всі ваші розрахунки та сподівання мчать прямісінько в прірву, коли так вирішує шановна пані Доля. Пролунав хруст, візок гучно скрипнув, покосився та завалився на один бік. Разом із ним мене хитнуло та ледь не викинуло на дорогу.

— Срака, дошка, три горошка! Колесо відвалилося! — схопився за голову Старий Тім і, не гаючи часу, зістрибнув униз.