Глава 3. Трійка пентаклів

 Глава 3. Трійка пентаклів

Порада від карти: "Трійка Пентаклі описує ситуацію, в яку ми потрапили, наважившись на ризиковане підприємство. Нічого не бійтися, ви такі не одні. Ця карта — нагадування, що успіх — це не лише талант, а й здатність працювати разом. Вона закликає до відкритості, взаємоповаги та спільного творення."

Поля не закінчувалися. Дорога прямою стрілою розділяла їх навпіл та губилася десь за обрієм в ще доволі зелених садах. Відчувалося, що містечко десь ховається поряд. Залишки кісток від минулих битв поменшало, а от ознак живих людей ставало більше. Часто-густо можна було зустріти невеликі життєві аварії – залишки зламаних колес від возів чумаків, рвані мішки та биті глечики. Під час збору врожаю, тихе провінційне містечко, що губилося між гірським хребтом та безкрайніми плодючими землями, ставало центром торгівлі та притулком бродячих артистів, кочових народів та караванників зі всієї країни.

Цей край славився своєю родючістю. Земля тут була пишна, немов груди шинкарки, і така ж неосяжна. Справа та зліва за обрій простягалися, розділені на нерівні прямокутники, різнокольорові клаптики полів. Зелені, жовті, блідо-рожеві та волошкові - як клаптикова ковдра, зшита дбайливою господинею для великої родини.

Вершники, що супроводжували караван, похмуро перегукувалися, та неквапливо їхали по бокам возів. Хлопці отримали на горіхи від кермача каравану за вчорашні посиденьки біля вогнища. До головного болю від похмілля, долучився дзвін у вухах від голосних криків гладкого бородатого купця, який їх найняв. Вони потайки по одному під’їжджали до мого возу і за пару мідяків отримували склянку тонізуючої настоянки, щоб триматися в сідлі.

- Рано хлопці розслабилися, - подумав я, - За пів дня шляху в цих краях що завгодно може статися.

Це була чиста правда. З виду спокійний край хліборобів та каменярів по суті був прикордонною територією - з дикими землями з однієї сторони, а горцями з іншою. З горцями місцеві давно знайшли спільну мову і бізнес, а з нелюдами песиголовцями, що вешталися дикими землями, знаходити було нічого. А були ще степові коти, розміром з невелике теля, що боялися лише відкритого вогню. Гірські димчасті деспоти, що може і не осилять підняти дорослу людину, але запросто можуть вхопити дитину, та віднести високо в гори у своє гніздо. І ще багато всілякої дрібноти, що як не загризе то понадкушує.

Під'їхав молодший з вартових в якого ще вуса не почали рости, на прізвисько Вагат і мовчки простягнув мені дві мідних монети. Я усміхнувся, налив в кухоль води зі шкіряного тюка та додав пару крапель смердючої болотного кольору настоянки. Він скривився, відчувши її ядучий запах, але мовчки взяв в мене з рук кухоль і випив за один ковток. Цей леґінь вчора всадив в себе пів пляшки Аметистової танцівниці. Середнього по міцності, доволі дешевого вина, яке свою назву отримало через те, що мало велику силу штовхати в танок всіх, хто його скуштує.

- Що ж поробиш, хлопче, - розвів я руками, - Ніщо так не приводить до тями після бурхливої ночі, як гнилі червоні водорості з кров’ю вулканічної гадюки та ніжками клопів альбіносів, що маринувалися в щурячій сечі.

Я не встиг закінчити фразу, а бравий лицар вже втратив гарне молоде лице та блював, схопившись однією рукою за живіт, а іншою за гриву свого коня. Щось занадто важка виявилася танцівниця, що їх всіх так прориває. Довго він буде лати відмивати. Хоча, правильно робить. Тримати все с собі - дуже погано для здоров’я та світосприйняття. На одній тонізуючій настоянці далеко вони не заїдуть, треба заспокоїти шлунок. А для цього немає нічого кращого в світі за м’ятну шлункову настоянку, яку я купив у столичній аптеці, та мого чорного гумору для пришвидшення процесу. Цим старим, як світ, фокусом користуються всі, хто хоч раз приймав участь у лікуванні людей.

Поля змінилися садами. Дорога ставала кращою, вози трясло менше. Я, як корінний мешканець столиці, не звик їздити на далекі відстані і вже думав сам прийняти трохи шлункової настоянки. Лучниця мовчки їхала попереду, моєї повозки, а я дивився їй в спину і гадав - що може замовчувати моя нова знайома.  Позаду нас наздоганяв караван кочового народу. Солодкий аромат пахощів, які вони везли з собою на продаж, змішувався в повітрі з кінським потом і мене від цього нудило. Наші вози значно пришвидшили темп. Мабуть, вже під’їжджаємо. Чим швидше їдемо, тем менше трясе. Візок гучно скрипнув, покосився і завалився на один бік. Мене хитнуло та ледь не викинуло на дорогу.

- Срака, дошка, три горошка! Колесо відвалилося, – гаркнув Старий Тім, та зістрибнув донизу. Я вилаявся. Зістрибнув з візка, ледь не підвернувши ногу об каменюку, на яку ми наїхали. Вози, які повзли перед нами, почали звертати до узбіччя.

До нас під’їхав один з вершників, Гийом, та присвиснув:

– Хлопці! Гайда сюди! Треба лагодити, бо під брамою будемо ночувати.

Правду говорить. Сонце дійшло до обрію, а брами всіх міст зазвичай зачиняються на заході сонця. Караван ронів наздогнав нас. Перший смугастий, різнокольоровий віз порівнявся з моїм поламаним. Візником була старезна біловолоса бабця. Вона гучно сміялася, махала нам та щось кричала на своїй мові, коли нас об’їжджала. Її довге білосніжне волосся було заплетене в багато довгих тонких косичок, схожих на вужів альбіносів, які розвивалися за вітром. На кожній косі висіло золотисте брязкальце і вітер грав мелодію її сивими локонами. Старий Тім гучно сплюнув на землю, побачивши це диво. На наступному возі сидів смуглявий широкоплечий хлопець, трохи старший за мене. Його волосся було чорним та довгим і також було заплетено в косички, але без прикрас. Він зупинив свій віз та крикнув нам: