Глава 4. Двійка кубків

Глава 4. Двійка кубків

Передбачення від карт: «Настає час порозуміння, примирення або народження нової співпраці. Ця карта символізує гармонію, союз і взаємне віддзеркалення душ. Не бійся змішувати протилежності — саме в поєднанні різних енергій народжується магія.»

Ронами називали одне з багатьох кочових племен, найпривітніше та найбільш соціалізоване. Вони жили великими родинами у домах на колесах та їздили від міста до міста, заробляючи гроші на дорозі. Дітей ніколи не крали, коней не зводили, з містянами зазвичай підтримували гарні стосунки. По суті, рони були гастролюючими трупами артистів.

Щоб стати Роном зовсім не обов’язково було ним народитися. У кочове плем’я залюбки приймали бардів і казкарів, ковалів, гончарів, і всіх інших, хто міг принести бодай-якусь користь. Якщо ти хотів приєднатися до їхньої сім’ї, треба було лише попросити. Ронські традиції дозволяли дочкам виходити заміж за хлопців іншого походження та не відрікалися від дітей, народжених у змішаних шлюбах. 

І звичайно, всі чули про ронські чари. Вірили люди в нех чи ні, це вже інше питання. Магія, яку вони показували на площах міст, була лише ілюзією, фокусами та хитрощами. Тобто, майже тим самим, що іноді робив я. Та дехто був іншої думки.

— Гійом не дасть збрехати, — зам’явся Кальм. — Ми з хлопцями під час останньої військової кампанії на західному кордоні, натрапили на табір ронів. Від їх стоянки мало що залишилося. Тільки попіл та почорнілі від вогню кістки. Хто його спалив, я не знаю, але, здається, не наші, — на мить задумався він та продовжив, — Перебили всіх, крім хлопчиська років дванадцяти. Ми його нагодували та взяли з собою. Не залишати ж дитину саму в полі серед трупів, — буркнув він, ніби виправдовуючись, — Прийшов вечір, і капітан скомандував зупинитися на ночівлю в невеликому яру. Я так намахався мечем за день, що ледь тримався в сідлі. Залишили ми одного вартового, а самі повкладалися спати. І тут серед ночі — тупіт. Прокинувся я, визирнув з яру, а по наші душі з пів сотні вершників мчать галопом. Вершники, то ще півбіди, щось можна було придумати. Та перед ними мчала зграя палугів. У нас залишилося живими, разом із моєю Левиною, всього троє. А там було не менше десятка. Все, думаю — діло швах. Хоч сам собі поминальну яму починай копати. Хлопчисько це побачив, вихопив мій стилет та полоснув себе по руці. Кров потрапила у вогонь, і він спалахнув, наче в драконовій пащі. Малий почав ходити колом і щось голосно наспівувати. Я йому кричу, щоб він гасив вогонь, а він співає собі та малює на піску символ. Ну, думаю, гаденя малн! Малий ховрах спеціально щось кинув у вогонь, щоб нас точно побачили. Такого вогнища в темряві неможливо не помітити. Гукаю хлопців до зброї братися. Сам витяг меч, чекаю битви. До нашого яру лишалося кроків зі сто, не більше. І тут їхні палуги наче показилися: зайнялися диким воєм, аж запищали та кинулися в інший бік. Вершники, ясний місяць, за ними поїхали. Мабуть, подумали, що наш загін утік до сусіднього лісу. Як на шпильках, ми просиділи до ранку в тому яру. Малий рон заборонив гасити вогонь. А коли сонце зійшло, я роздивився, що він малював не коло, а око. Довезли ми його до найближчого селища і там залишили. Розмовляти він із нами відмовлявся, немов язика мобі відкусив. Хтозна, що тоді вночі сталося, але саме це нас урятувало. 

— Та ні, брате, ти щось наплутав, — крізь зуби буркнув Гійом, ледь стримуючись, щоб не вивернути вміст свого шлунка. — Я в ті часи служив у південному гарнізоні. Ми очікували, коли ворожий флот підійде. Збиралися прийняти битву в Бухті Трьох Шибеників. Та флот так і не дістався до нас — його розбили шторми. А ми тим часом виловлювали контрабандистів, які налагодили шлях для всілякої дурі та дурман-трави з-за моря Нанджі. 

Вислухавши обох лицарів, я тільки хмикнув. Звичайні військові байки. Мабуть, рон справді щось кинув у вогонь. Наприклад: три чверті сірки, дві частини сушеного бабутумбу, корінь джинджури та один натертий чорний онікс. У нас це називалося «Крик Банші» — отруйна галюциногенна суміш. Від її парів виникали жахливі видіння, що супроводжувалися сильним головним болем. І якщо вершники їхали проти вітру, то до них швидко дійшла їдка хмара. Від такого смороду легко було дезорієнтуватися. 

Або «Помста Вівчаря» — суміш із льону, блакитної солі та квітів синьої вовчанки. Вовки та фелідаї терпіти не могли цього смороду. Палуги — прямі нащадки фелідаїв, а отже теж її ненавидять. Але звідки це все міг знати малолітній рон? Хтозна. Дорога багато чого може навчити. Особливо, коли їдеш нею все своє життя. Я похлопав палуга по спині. 

— Не бачу видимих проблем, але вам справді варто в місті навідатися до знахаря, — зробив я висновок. — Він нормально харчується?

— Звісно, — кивнув лицар. — М’ясо птиці, кролятини та трохи кісток, щоб зуби почесав. Більше в цих полях ловити нічого.

Я дістав склянку з криваво-червоним густим настоєм, витяг корок і капнув кілька крапель на ніс звіра. Палуг ліниво облизав його і аж відскочив від мене з шипінням, наче розлючена мантикора. Очі в звіра загорілися вогнем помсти.

— Тихіше, тихіше, хлопчику, — забелькотіла дівчина, заспокоюючи тварину. — Це Йолакутурін?

— Так, не дуже міцний, — кивнув я, дивуючись, звідки вона знає назву цього еліксиру. — Пару крапель знімуть втому та додають сили. 

Витягнувши з поясної сумки порожню пляшку, я розділив настоянку. Одну віддав Гійому, а іншу — Кальму.