Глава 2. Двійка кубків

Глава 2. Двійка кубків

Порада від карти:  "Довіртеся іншій людині і простягніть руку дружби, але не жертвуйте собою у пошуках гармонії"

Сон був уривчастий. Я блукав довгими коридорами, переходячи з однієї кімнати до іншої. Білі стіни та високі стелі були увінчані ліпниною та крихким кришталем фронцгольдских абажурів. За великими, запотілими вікнами у суцільній темряві стояла біла фігура під вуаллю туману. Я провів по склу рукою та побачив, що фігура застигла з відкритим ротом в німому крику. Вуаль не давала можливості розгледіти, хто перед тобою – чоловік чи жінка. Воно почало несамовито бити руками об скло та немов кликало мене без слів. Замість звуків крику лунав ритмічний стук. Скло покрилося павутинням тріщин та розбилося на друзки. Все потемніло, залишився лише стук. Ніби монотонно капала вода. Тук. Тук.

Тук. Мене похлопала по плечу чиясь рука в оббитій металом рукавичці.

- Гей, сонько. Прокидайся. Вже сонце високо.

Я відкрив ліве зелене око. Наді мною стояла та сама дівчина лицарка. Я мабуть перший раз побачив її без шолома при світлі дня. Лоб був високий, ніс прямий. Очі мигдалевидні, великі, кольору зеленого горіха. Вона дивилася на мене без ніякої уваги, навіть незважаючи на мою чудернацьку зовнішність.

- Ти ж з алхіміків? – спитала вона, – Тебе шукає Гийом. Просить, щоб ти глянув на його палуга. Він якийсь знервований останнім часом. Другу ніч тулиться до мене немов кошеня. А я навіть котів не люблю. Гийом не може зрозуміти, що його бентежить.

Я відкрив друге око та прямо подивився на неї.

- Так, звичайно гляну. А де сам Гийом?

- Блює після вчорашньої бормотухи, - відповіла вона рівним голосом.

- Угу, ну це можна зрозуміти. Вчора він пив, як бик помиї, – хмикнув я -  Після такого вечора краще сказати – головне, що живий. Я ніколи не обстежував котів-палугів, але теорію знаю. Дай тільки очі промити від сну.

Сонце справді стояло високо. Караванники збирали речі, та закопували попіл від вогнища у пухку каштанову землю. Мулів, що тягли повозки з товарами, вже запрягли. Я підійшов до свого тюка з речами і взяв шкіряний чурбан з водою. Вилив трохи на руки та витер лице. Потім, витяг із сумки шматок чорного хліба та в’яленого кабанячого м’яса. Дівчина стояла і мовчки чекала, поки я, жуючи свій похідний сніданок, перебирав горнятка та склянки з настоянками, шукаючи потрібну.

- Ага, ось те, що може бути потрібним. Веди до звіра.

Без жодного слова, вона повернулася та стрімко покрокувала вперед. Я пішов за нею. Земля була вкрита ранковою росою, що немов розсипи діамантів, виблискували на сонці.

Кіт стояв біля голови каравану та дивився кудись в далечінь, кумедно висунувши довгий рожевий язик. Вся кумедність одразу пропала, коли він відкрив рота, позіхнув, та в його пащі, розміром з мою голову, показалися декілька рядів рівних білих ікл, гострих, як наточені ятагани. Не зважаючи на них, дівчина почесала палуга за гострим вухом, та подивилась в його великі буро-жовті очі. Кіт замурчав та зойкнув від радості.

Яка неймовірна миловидна картина, подумав я, якщо б не знав на що спроможні ці звірюки. І як вона з ним так просто поводиться? Зазвичай лицарі, змінюють їх два-три рази за життя. Смертність палугів доволі велика, незважаючи на їх товсту шкіру, яку не кожна стріла проб’є, і на блискавичну реакцію. Вони перші приймають на себе удар, захищаючи понад усе свого володаря. Вони перші і гинуть.

-  Гарний він, хоч і не молодий. Я чув його звати Рік?

- Рікон.

- Мені вже можна підійти його оглянути?

- Так.

Дівчина взяла палуга за холку, та зняла ошийник з пентаклем. Я трохи здивувався. Палуги не даються в руки всім підряд.

- Ти ж казала, що ніби не любиш котів, але, як я бачу, вони від тебе просто в захваті! – присвиснув я тримаючи руки в карманах.

- Я майже виросла в звіринці. Мій батько, не маючи синів, навчав мене, як правильно поводитися з ними. Хотів передати сімейну справу, але зірки не зійшлися, - сказала вона і потріпала палуга по підборіддю.

- Мабуть, прибутковий був бізнес, - я ще раз присвиснув. Цікаво, хто вона така, якщо її батько мав звіринець по розведенню палугів у своїй власності.

Дівчина нервово смикнула плечем та відкинула довгий пасм волосся назад. Я зрозумів, що сказав щось дуже не те. Всі приватні звіринці та розплідники так, чи інакше підпорядковуються королівському палацу, та стоять на обліку. Палуги - це не пуделі, їх аби хто розводити не буде. Тільки обрані, які мали вдосталь влади, грошей, міцності характеру та головне – персональний дозвіл від короля.  Ці звіри не такі кровожерливі, як їх дикі пращури, тільки тому, що еліксири та срібний пентакль з сигілами стримують жагу крові.

Я обігнув тварину по колу. Ззаду до них підходити було не дуже безпечно. Звір може не правильно тебе зрозуміти і агресивно відреагувати. Шерсть була гарна, блискуча. Сніжно біла з рудими полосами. Прості люди вважають, що всі палуги обов’язково повинні бути повністю графітовими і мати червоні очі, але насправді - це тільки байки. Як показала практика, однотонність окрасу не впливала ні на швидкість, ні на реакцію. Кошенята могли бути різних мастей. Хоча і справді, графітовий колір мають в своїй палітрі всі. У Рікона такого кольору було тільки праве вухо. А червоні очі взагалі народний міф.