Глава 1. Аркан 0 Дурень

Глава 1. Аркан 0 Дурень

Порада від карти: "Дурень, ось-ось зробить крок в прірву невідомого у невизначене майбутнє - але зовсім ні про що не турбується. Ніколи не варто недооцінювати Дурня. Він може здаватися безрозсудним, але він виключно проникливий та відкритий для всього нового"

Дорога була паскудна. Колеса повозки скрипіли, як серце старого скнари, якому доводиться кидати зелені мідні монетки блаженним біля храму на свято Розмарину та Лавру. Всюди були відлуння минулорічної битви, вогонь якої добрався і в цю темну глухомань. Чийсь спис виблискував, у нещодавно скошеному полі, засівши між ребер давно зотлілого коня. Поруч лежав лицар, якого ніхто не збирався ховати. Хтозна скільки він тут так лежить. В цих краях не прийнято ховати в землю тих, хто на неї напав. За легендами, поховані в землю мерці зустрічаються зі своїми предками, та знаходять вічний покій.  Спокою їм місцеві не бажали.

Як і більшість з алхіміків, у потойбіччя та вічний спокій я не вірив. Але ховати їх, щоб смороду було менше, теж не збирався. Так вони і лежать, дивлячись темними очницями своїх порожніх черепів в небесну блакить, поки їх кістки не стліють вщент.

Поява поруч з мерцями, навіть такими старими та стлілими, може дорого коштувати кожному з представників нашої гільдії. Ще за часів старої віри, наша гільдія заробила собі погану репутацію, через анатомічні вивчення людської природи. Декому це здалося розвитком науки, та інші побачили в цьому чорну магію. Авжеж, Святий престол не відітне мені голову, якщо хтось просто побачить мене поруч з трупом, але якщо назбирається кілька свідків та справу візьме фанатичний слідчий, то і до суду може бути не далеко.

Згадавши про святош та їх методи боротьби з єрессю, я мимоволі здригнувся. Минулої повні стратили на центральній площі одного з погостників, що впали так низько, обираючи мертвих. Той чолов’яга хотів продати інкрустований меч одного вельможі, що давно отримав сталевий болт під ліву лопатку. Погостиники, це мародери, крадії та волоцюги, що обкрадають мерців. За спробу обібрати живого відрубують руку. За спробу обібрати мертвого - одразу голову. Що роблять з алхіміками, яких запідозрили у некромантії, годі і згадувати.

Не чіпають тільки дітлахів, які будуть тишком-нишком збирати черепа по пусткам та полям, і на День всіх мертвих розвішувати їх химерними гірляндами біля монастирів. Монахині завжди лякаються та верещать, чим сильно веселять малих шибайголів та місцеву варту. Охоронці вулиць із року в рік, на початку Темного періоду, не звертають увагу на такі пустощі. Дітям можна трохи повеселитися перед тим, як сонце зайде за обрій в останній раз і наступного разу повністю на небо вийде вже через півроку. Суцільної темряви ніколи не буває. Світило показується лише на краю горизонту, світить не довго, та майже не гріє.

Старі повитухи кажуть, що чули від своїх прабабусь легенди, що колись сонце завжди високо сходило на небі. Його тягнули на своїх золотих крилах два стародавні коня. Але потім одного з них вбили, чи він заснув, перетворившись на вічний камінь. В будь-якому разі, тепер сонце тягне тільки один кінь. На це йому бракує сил, тому пів року сонце сходить повністю, це назвали Світлим півріччям. Іншу половину року, коли воно ледь-ледь виглядає – Темним. Кому б вистачило наснаги вбити або приспати створіння, що може тягти сонце - мені не відомо, та міфи про це щось змістовне не говорять. Я взагалі не вірю в міфи.

В алхімічній бібліотеці мого вчителя, я знайшов стару подерту книжку яка називалася – «Exvis liber magicus initialis ui», або якщо говорити простіше – «Замовляння та чари для початківців». Від тексту мало що зберіглося на пожовклих від часу сторінках. Але на палітурці хтось від руки написав рецепт захисної мазі від вогню та замовляння до неї на старовинній мові. Перевести мені вдалося не все. Почерк було важко розібрати через велику кількість старомодних закарлючок. Проте, загальну суть я зрозумів. Моя спроба приготування була не дуже вдалою. Шрам на лівій руці від опіків так повністю і не загоївся. Мазь ніби і працювала, але ще раз сувати руку в розпечений біложаровий горн, я більше не ризикнув. Скоріш за все, я не все правильно переклав та сплутав якийсь інгредієнт у складі, або сама іскра магії була в замовлянні, які ні в кого не працюють вже сотні років.

Похмурі охоронці, що супроводжували караван, мовчки курили жахливу махорку. Їх сморід затьмарював навіть аромати моєї похідної сумки вщерть набитої сіркою, толоченою мандрагорою, білірубіном та іншими «ароматними» знаряддями праці. Навіщо місцевому пану знадобився алхімік зі столиці, я не знав. Гроші, які він платив, були чималі, а головне - половина була авансом. Більше дурних їхати в таку далечінь, щоб показати трохи фокусів з пентаграмами та спалахами, не знайшлося. Знахар в містечку, наскільки я знав, був свій. А за повитуху мене було важкувато сприйняти. Панський паж ніс якусь маячню, мав сумні очі і такий об'ємний шкіряний кошіль, повний блискучих золотих монет, що я не зміг встояти. Гроші мені були потрібні.

Алхімія не дешева справа. На ринкових площах столиці кожного тижня розповсюджуються нові чутки, що ми навчилися перетворювати свинець на золото та інші благородні метали, добувати еліксир вічної молодості та повертати мертвих з того світу. Якби ж це було так, я би вже залив золотом пару горлянок, які хотіли перерізати мою власну. А потім скинув би володарів цих “благородних” горлянок в холодні німі води найближчого міського каналу. Пам’ятаю, як зараз, той холодний темний вечір у вузькому провулку за шинком на вулиці Потопельників, коли мені вперше доступно пояснили -  борги треба повертати. Особливо людям, які спроможні їх взяти твоєю кров’ю, яка мені ще самому була потрібна. Хоча б для дослідів.