42.2

Прокинулася я, ось дивно, сама. Ще дивніше від того, що виспалася. А потім виявилося, що вже ледь не час обіду, а Дел мене не будив. Про причини, через які й вчителі нас не турбували, я не думала. Точніше я знала, про що думали вони, тому й люб'язно дозволила їм уявляти будь-що, поки я висипаюся. 

Ми полежали до обіду, а тоді пішли до їдальні. А ось далі вже все пішло-поїхало, як воно й має бути — урок, на якому я посилено думала про тканину для сумок, заняття з дітьми під виглядом ігор до вечері, заняття зі старшими допізна, потім ще й Дела з Натом помучила, тому що вже два дні цього не робила. 

Потім спати? Ні, звичайно, потім переривати свою кімнату в пошуках тієї самої тканини. Переглянула всі речі у шафі, але шити сумки із сорочок — взагалі не варіант. Залишалося лише два: покривало та фіранки. Зупинилася на фіранках, тому що вони більш щільні та міцні, та й промокнуть не так швидко — з якісної тканини зроблені. 

А ось потім була ще одна загадка — як би так фіранки використовувати під свої потреби, щоб ніхто не помітив їх зникнення, якщо раптом в кімнату увійде? Варіантів вигадувалося лише два: повний морок чи повісити щось інше та ілюзію накласти. На ілюзію набагато менше сил потрібно, але що повісити натомість? Ось тут я знову згадала про покривало і вирішила наступного дня випробувати варіант, бо був вже ранній ранок.

Після уроків пішла займатись з хлопцями, а не дітьми, бо плани на вечір були грандіозними. І вони, ці плани, успішно втілилися в життя. Засипала я ще пізніше, ніж за день до того, абсолютно знесилена магічно, тому що вбухала в ілюзію максимум на довге її життя (сподівалася), зате з повністю розкроєною на вісім сумок тканиною. Чудово.

Дні так і потекли — я займалася з дітьми або з хлопцями до вечері, після муштрувала старших, а далі шила сумки в кімнаті. Так, напружений графік. Виснажливий. Звичайно, впливав на мій вигляд, сили та здоров'я. Вигляд чудово маскувався магією, з іншим було гірше, але прикидатися я вже навчилася. Дякую за це Вазенгу, щоб тебе пророки прокляли. 

Тільки Дел був не згоден з таким станом речей, бо раз на кілька днів приходив і безапеляційно заявляв, що на сьогодні вистачить. Він не проти б і частіше, але я як могла відбивалася і лагідно його посилала спати.

— Спати, — повністю погоджувався хлопець, підхоплював мене на руки й ніс до своєї кімнати.

— Деле, але мені ще треба, — намагалася протестувати, але особливих сил на це вже не було.

— Відпочити тобі треба, — відмахувався хлопець.

Рідко я все ж таки протестувала, виверталася і залишалася працювати. Він тоді тяжко зітхав, докірливо дивився на мене і хитав головою, а наступного дня знову приходив і забирав мене. Наступного дня сил вириватися чи сперечатися з ним у мене вже не бувало.

Таким ось темпом — робота, безсилля, сон і знову робота — ми потроху рухалися до мети. Рівень фізичної та магічної підготовки дітей значно зріс, сумки пошили, вихід знайшли, для малюків кенгурушки з покривал зробили й ще кілька днів витратили на те, щоб продумати всі деталі й переконатися, що нічого не забули.

План втечі вже давно був вигаданий, справа залишалася за малим — втекти. Кілька ночей поспіль ми всі висипалися і набиралися сил і нарешті це сталося.

На вечері я, застосувавши всю свою майстерність у магії, підмішала вчителям порошок із пігулок Аліка в їжу. Коли всі заснули, ми з хлопцями пішли в застіння і насипали цей же порошок, таблеток на нього протягом тижня назбиралося достатньо, у всі крупи, сіль, цукор та інші сипкі продукти. 

Все інше оббризкали розчином порошку та води, а у фрукти та овочі концентрований розчин ввели всередину. Воду ми собі набрали в кілька фляг, знайдених на складі, а далі всі запаси води також заразили таблетковим порошком. 

Наступним етапом був обрив зв'язку, де довелося, звичайно, постаратися і попітніти, але я впоралася. Недаремно мене батько вчив, ох як недаремно.

Ми надіслали магічні світлячки-будильники всім старше семи років, а самі пішли за малюками. Аріку, якій уже чотири, розбудили. Ми з нею кілька разів грали, тому мене вона знала і мені зраділа. І речі її ми збирали, про велику пригоду я їй розповідала, так що дівчинка зараз була весела і чекала на щось незвичайне. Зовсім маленьких акуратно, хоча все одно під легким сонним заклинанням, ми посадили у щось на кшталт кенгурушок, зроблених з покривала.

Коли ми прийшли до дверей у застіння з найменшими, решта вже була на місці. Зібрані, у радісному збудженні та повністю готові до змін у житті. Я сподівалася на це, принаймні. 

Лерану з Едітою я доручила турбуватися про малюків, яких ми з хлопцями їм радісно вручили. Нехай думають про інших, бо легкий страх і невпевненість у їхніх очах мені не подобався. Це нормально, я навіть уявити не могла зараз їхній рівень стресу, все ж таки двадцять років їхніх життів виявилося обманом і зараз вони перевернуть їх з ніг на голову. Але мені не потрібно було, щоб вони про це думали, тому зайняла їх кориснішим заняттям.

Я зламала печать на дверях, провела їх лабіринтом застіння до виходу і на тих дверях також зламала печать. Кивнула Нату, той мовчки повів решту у невідоме. 

У нас з Делом було ще одне завдання — озброївшись магічними фільтрами повітря, ми ретельно розпорошили порошок з пігулок Аліка у їдальні, навчальних кімнатах, спальних та всіх коридорах замку. І в застінні теж. 

Про пігулки я знала все завдяки паперам із кабінету. Виявилося, що нам на руку, що вони блокують не лише дар, а й магічні здібності. Чому я дізналася про це лише з паперів? Та тому, що уроків магії у дітей не було і взагалі їм нею користуватися було заборонено, а вчити їх я почала вже після того, як Алік припинив приймати пігулки й відповідно здібності у нього з'явилися. Тож це було відкриття, зате дуже приємне. 

Антидоту для них не існувало, здібності з'являються тільки після того, як припиняється дія таблеток. І тепер у замку було неможливо їсти, пити й дихати так, щоб порошок із пігулок не потрапляв усередину організму і не починав діяти, блокуючи всі здібності. А значить, ніхто не зможе надіслати магічного вісника або взагалі якимось чином перешкодити нам. Для вірності я двері на волю запечатала магією. У застіння нехай ходять, їм же треба їсти. А ось за межі замку — ні.