Глава 42. Втеча

Світ книги, Лінея

Декілька днів я клопотала собі голову тим, до чого їх потрібно готувати. Що їм знати? Що вміти? Як ми взагалі збираємось втікати й що для цього потрібно? В результаті цих мук виробився який-небудь, але все-таки план. 

Перше — фізпідготовка. У нас із хлопцями в цьому відношенні все було добре, та й займатися щодня ніхто не заважав. Алік тепер теж справно ходив із нами на тренування. У дітей з формою теж непогано, адже вони постійно бігають замком і взагалі на місці не сидять. Дала їм завдання щодня грати в наздоганяння та ще кілька вправ на силу. 

З Лераном та Едітою було складніше. З нами вони тренуватися не могли — мали заняття, та й це стало б підозрілим. Тому я показала їм кілька вправ, які можна робити у кімнаті.

Наступною важливою частиною було навчання магії. Уроків катастрофічно не вистачало, там практично нічого і не вчили, а в дітей і того не було. Але з ними, як і з хлопцями, я почала займатися ще раніше, так що більше за мене хвилювали навички старших, з якими ми тепер почали після вечері практикуватися. 

Водночас я розповідала їм про те, як улаштований справжній світ і як люди взагалі живуть поза замком. З малечею, знову ж таки, ми вже досить багато з цього пройшли. Але це не означало, що з дітьми та з хлопцями я не займалася — з дітьми після обіду, з хлопцями взагалі вночі, після Лерана та Едіти.

Шоком (цілком очікуваним, втім) виявилося те, що в замку неможливо знайти жодної наплічної сумки. Та й взагалі хоч щось, куди можна покласти речі. Зібрати мінімум-мінімум одягу на зміну і натирати якомога більше їжі, на яку ми накладали заклинання боргу, я сказала дітям давно і вони справно завдання виконували. Та ось покласти це все було нікуди! І пошити нема з чого, тут голку та нитку діти в житті не бачили. Хоча якраз голка і нитка — проблема вирішувана.

У застінні я стала частою гостею, навідуючись туди як і з кимось із хлопців, і сама. Після того як я зламала і відновила захисні заклинання на двері для Орега, а цього ніхто не помітив, я перестала боятися і повторювала цей трюк, коли мені буде потрібно. 

У тій частині замку було кілька важливих речей — вихід, який ми шукали; магічна поштова скринька, яку я знайшла в одну з перших вилазок; купа інформації в кабінеті, яка могла стати в пригоді в майбутньому; і всякі дрібниці, на зразок голки та ниток, які я стирила у службовій кімнатці.

— Лін, так залиш ти це, — Дел м'яко забрав швейні приналежності з моїх пальців і поклав у ящик тумбочки.

— Як це залишити? Я не можу, нам потрібні сумки! І я навіть пошити їх могла б, та тільки шити нема з чого! Як ми підемо? Куди ми покладемо їжу та воду? 

Після всіх занять я цим і займалася — клопотала собі голову різноманітними проблемами. При чому займалася я цим зазвичай у компанії Дела — при ньому я просто не могла дати собі впасти у відчай, хоча вже давно було до цього готова.

— Куди ми взагалі воду наллємо, у вас тут жодної фляги немає! І як

— Тішшшш! — обірвав хлопець мене, а потім сів на ліжко, підтягнув мене до себе й обійняв зі спини. — Не зараз.

— А коли ще?

— Коли в тебе будуть на це сили.

В його обіймах було тепло та затишно, а ще він ніжно поцілував мене в маківку.

— У мене є сили, — пробурмотіла я. — Повинні бути.

— Звідки, якщо ти останнім часом спиш лише по кілька годин?

— Я повинна.

— Ти не повинна катувати себе.

— Я не… не можу. Якщо щось піде не так, якщо

— Все буде добре, — обірвав мене хлопець, — все вийде.

— Ти не можеш цього знати.

— Я вірю, — через довгу паузу Дел додав, — вірю в тебе.

— Це й лякає… ви надто вірите в мене.

— Лін, сам всесвіт вірить у тебе.

— Всесвіт, — я скептично фиркнула. — Він лиш нагородив мене міткою, не більше.

— Неправда, — Дел знову ніжно поцілували мене в маківку. — Ренат — перша версія тебе й у вас різниця лише кілька років. З того часу ніхто з таким даром не народжувався.

— І що з того?

— Тобі ж сказали, що всесвіт прагне рівноваги. Він зробить усе, щоб розвалити Орден. Але більше не робить, а значить — ти впораєшся.

У голові промайнуло кілька скептичних думок, але я їх відігнала. Цей момент був надто затишним і надто хорошим, щоб затьмарювати його негативним настроєм. До того ж так хотілося повірити в кожне його слово!

Скільки ми так сиділи — не знаю, не думала про це. Та й взагалі ні про що. Було просто добре, було щось чарівне в цьому, так що я дозволила собі хоча б трохи ні про що не думати.

Лім розтис обійми й відсунувся. З'явився смуток, але зусиллям волі його придушила — все одно мені саме час зайнятися справами. Подумати про те, з чого пошити сумки, а потім ще над мільйоном запитань. Я збиралася встати й піти до себе в кімнату, але хлопець не дав — м'яко і водночас явно не терплячи заперечень уклав на ліжко, де ми й так сиділи.

— Лім?

— Тобі треба поспати, Лін. А якщо я тобі відпущу, ти точно займатимешся чимось іншим.

— Але мені потрібно ще

— Тшшшш! — він приклав палець до моїх губ. — Потрібно буде завтра, а сьогодні відпочити. Ось що тобі потрібно.

— Ні, все нормально, я

— Ти абсолютно розбита останні кілька днів, — знову не дав мені договорити Лім. — Нікому не потрібно, щоб ти випалила себе. Все трапиться, а днем ​​раніше чи днем ​​пізніше — вже не так важливо, — він ліг поряд і обійняв мене зі спини, притягуючи ближче, а тоді уткнувся носом мені в шию і прошепотів. — Спи.

І може, у мене й були інші плани, може я й могла заперечити, стати й піти до себе, займатися тим, чим мені потрібно займатися, але… не захотіла. З ним було так добре, а я настільки морально і фізично втомилася, невже я справді не могла відпочити й насолодитися цим почуттям щастя один вечір?