40.3

— Зупинись, — наказала Айрану.

Скільки ще разів це потрібно повторити? Чоловік завмер, але його зуби скреготали, а руки робили цілком зрозумілі рухи, які скручували мою уявну шию у повітрі.

— Зараз ти повторюватимеш за мною. Повтори.

— Зараз я буду повторювати за тобою.

— Ти не завдаси мені шкоди.

— Я не завдам тобі шкоди.

— Ти не хочеш завдати мені шкоди.

— Я не хочу завдати тобі шкоди.

З кожним словом Айран ставав все більш схожим на зачаровану ляльку. Його руки опустилися.

— Шерне, зараз ти повторюватимеш за мною. Повтори.

Другий також є. Чудово, перший етап пройдено. Що мені тепер потрібне? Всадити їх, щоб не маячили й не дивилися зверху-вниз, незатишно якось. Далі знову навіювання. Повторення, повторення, повторення. Тепер з їхнього боку мені нічого не загрожувало, вони навіть не згадають, що тут сталося. Можемо переходити до головного… 

Я повернулася до Айрана і поставила запитання, що цікавили мене. Усього два, кілька додаткових для з'ясування деталей, і у мене була вся інформація. Мої батьки дійсно все ще живі (все ж таки почути це від нього — велике полегшення), тримають їх в Ордені. Не дивно, хоча я сумнівалася, що в їхній в'язниці можна знайти когось ще — всіх небажаних зазвичай одразу прибирають. 

Зв'язок підтримувався з допомогою птахів, але для термінового був магічний поштовий канал. Канал — це погано, але розв'язати цю проблему спосіб був, потрібно лише знайти точку прив'язки. Хоча навіщо шукати, якщо мені про її розташування без проблем розповіли? Ось-ось, я про те саме. 

Які ж корисні у Шерна здібності, як життя полегшують! Лише кілька слів, а всі вже роблять те, що тобі потрібно, вірні тобі, прислухаються до твоїх слів… у мозку щось клацнуло, що змусило мене навіяти двом дорослим мужикам бути хорошими хлопчиками й сидіти тут тихо, а самій помчати до стіни. 

Не встигла я пробігти й одного коридору, як зіткнулася з Лікією… ой, про неї я забула. Але це добре, що її там не було (я говорила, що своєю ненавистю до мене вона тільки мені й допомагає?), бо з трьома, серед яких телекінетичка, я не впоралася б. Зараз це п'ятихвилинна справа, яка не вимагала від мене значних зусиль, лише вчасно спіймати погляд жінки. Вона приєдналася до «хороших хлопчиків» і поводилася як хороша дівчинка.

— Орегу.

Я мало не викрикнула це, але вчасно схаменулась і тихо покликала його, бо в замку та інші вчителі були… гіпнозувати їх усіх — погана ідея, та і я не хотіла досвідченим шляхом знайти межу можливостей Шерна. Вони мені для іншого зараз потрібні.

— Що трапилося? — хлопчик висунув обличчя зі стіни.

— Проведи мене до Едіти та Лерана. Так щоб на вчителів не нарватися.

Хлопчик ненадовго задумався, але потім кивнув і зник на розвідку, а я почала чекати, сховавшись по недружній бік стіни.

Через якийсь час Орег повернувся і повів мене коридорами до кімнати старших.

— Лінея? — здивувався мені Леран.

Дуже й дуже здивувалася. Ну воно і зрозуміло — раніше ми не особливо спілкувалися, а зараз я прийшла до старшого в кімнату і зовсім не нахабно стукала і йти не збиралася, хоча мені й крикнули, що тут нікого немає. Це якщо не брати до уваги того, що я ніби в гарячці повинна в Арізи в палаті валятися.

— Привіт!

Я усміхнулася найчарівнішою з усмішок і так само зовсім не нахабно увійшла в кімнату, обійшовши хлопця, який стояв у дверях. Він відкрив рот, але потім насупився і мовчки зачинив двері. Гра почалася.

Як мені подобався дар Шерна! Усього кілька слів і в їхній свідомості вже були посіяні сумніви, вже щось з орденом не те. Вже Вільні не такі й погані, вже Вазенг і те, що відбувається тут, викликають підозри. Вже вони готові вислухати дітей, які прийдуть до них увечері, і повірити кожному слову. 

Я лише підготувала ґрунт і навіяла, що ми скажемо їм увечері правду, бо на повноцінні пояснення часу не було. У мене там три хороші дитини сиділи, мені ще треба було їх переконати, що все пройшло за їхнім планом. Не потрібно було змушувати їх відчути, що сеанс зайняв якось надто багато часу.

Дар Шерна… чи таке це благо? Це могутність, ця влада над іншими п'янила. Але можливість читати чужі думки… чи добре вміти копатися в чужій голові, вміти бачити всі ці проблеми, приховані бажання, злість, розчарування? 

І як тільки Едіта жила зі своїм даром? Вона лише відчувала, але це не набагато менше, ніж чути слова. Як вона могла спокійно з цим жити, коли я зараз, маючи дар Шерна, намагалася відгородитися від усіх і якнайшвидше втекти? Я не знала, що вони думають, але й не хотіла знати. Я боялася того, що можу побачити, боялася розчаруватися, боялася всього…  

Я не хотіла цього бачити. У кожного можуть прослизати думки, за які йому потім навіть перед собою може бути соромно, але це лише думки. А людина — це не сума її думок, це сума того, чому вона дозволяє стати реальністю.

Слухняних діток я знайшла там, де й залишила. Воно й не дивно, адже ментальний наказ — страшенно сильна штука. І така ж небезпечна. Воля залишається з людиною, дає їй шанс чекати на твою помилку, щоб відразу ж її використати. Вони слухняні, як ляльки-маріонетки, але ця ненависть в очах… стає моторошно. 

І страшно, бо одне невірно сказане слово — і все, це буде кінець для мене. І не лише для мене, а для всіх, хто розраховує на мене. Для всіх, кого я обрана вивести з цього жахливого місця. Для всіх, хто ще може сюди потрапити й вийти зовсім не тим, ким йому судилося стати. Якщо йому, звичайно, взагалі пощастить звідси вийти… 

Три ненависні погляди. Три людини, готові при першій же нагоді порвати мене на шматочки. Але це з одного боку, а з іншого — четверо дорогих, найближчих і рідних мені людей, які дали хорошу підготовку. Готували вони мене справлятися з даром менталіста, самій захищатися і використовувати його промахи у формулюваннях, але ці знання можна і навпаки використати. Вдих, видих. Серцебиття заспокоїлося, розум очистився. Очі в очі. Поїхали.