Глава 40. Ігри з менталістом

Світ книги, Лінея

Хлопці розійшлися, а я сиділа в кільці рук Ліма, притулившись до його грудей і розмірковувала. Що ми дізналися? Ми нічого не впізнали. Паперів ми теж не дістали, як переконати Лерана з Едітою — не знаю. Цей варіант вже точно відпадає. Навіть уночі. 

Нині нам просто пощастило. Лікія, напевно, навіть не уявляє, що, попри її явну до мене неприязнь, я її люблю. Що без неї було б? О, все було б набагато гірше. Вона не дозволила запитати Ліма, бо була впевнена, що мене доведеться кудись прибрати і їм знову доведеться рахувати кількість питань до його смерті. 

І завдяки їй же допитували лише мене. Адже вони не допитуватимуть семирічного малюка, ну справді! Тим більше коли всі дізналися, що він ні в чому не винен, а потурав одному проблемному дівчиськові! Це все її вина, це вона його підбила, він занадто малий, щоб хоча б розуміти, що він робить. Це все дівчисько, їй не місце у цьому замку. 

Втім, Лікія вважала так з мого першого дня тут. І як же вона мала рацію, як же я була з нею згодна! Ось тільки тепер моя думка змінилася — не тільки не мені не місце тут. І я не піду без них. Без усіх. 

Отже, що ми мали? Окрім чергових підтверджень того, що Лікія мене ненавидить (а як же тут поводиться добре і привітно! Лише за стіною дозволяє почуттям узяти гору) і ми втратили шанс дістати папери… які у нас ще є способи? 

Я боялася, що старші не повірять на слова. Провернути те саме, що і з Ренатом не вдасться, ми це вже обмірковували. У цієї парочки нам заважає все. Їхній вік (ступінь промивання мозку — майже досконалий) та їхні здібності. Особливо здібності Лерана дуже ускладнюють нам завдання. 

Папери, знову ж таки, були добрим варіантом. Найкращим з того, що є (опустимо той момент, що інших не було. Поки що так точно не було). Але тепер їх не дістати. Мені й в цьому плані дуже пощастило, що це пояснення про батьків вчасно стрибнуло в голову. Я нічого не хотіла, ваші плани не рушила, нічого не знаю, лише маленька втрачена дівчинка, що ще не забула своїх маму і тата… тільки їх, треба зауважити, про Ролана і Аду я не згадувала. І…

— Лім, — з жахом прошепотіла я.

— Що трапилося? — він теж затривожився.

— Мої батьки… у них мої батьки. Якщо ми втечемо, то… 

Адже мені казали — їх тримають про всяк випадок. Сподіваюся, все ще тримають. І якщо мене не буде, навіщо їм засіб тиску на мене? А з Вільними в Ордена розмова коротка!

— Твої батьки в Ордена?!

— Так. Їх залишили… про всяк випадок. Я вже занадто доросла, не так легко навіяти зовсім інше бачення світу, — особливо якби у мене був би не розлютовано-злий стан, а щось глибше через їхню смерть.

По обличчю хлопця прослизнуло багато почуттів, але він швидко взяв себе в руки.

— Значить, нам потрібно їх знайти до того, як щось робити.

— Ліме, не будь наївним, вони не в замку.

Він нахмурився. Сильно. Давалися взнаки роки тут — світ для нього уже почав обмежуватися цими стінами. Розуміння цього хлопцю не подобалося.

— Але тоді… що ми можемо зробити?

— Що ми можемо зробити? — я зітхнула, але потім відкинула похмурі думки й спробувала зосередитись на варіантах. — Перше — сидіти у замку та бути слухняними дітками. Що ніяк не підходить, чому навіть пояснювати не буду. Друге — втекти, але потрібно якось витягнути їх з ордену до цього… що малоймовірно, тому що вони точно не тут.

Який дурень буде їх тут тримати? Вони ж теж сидіти на місці не стануть, а ніколи не можна бути повністю впевненими, що їх вдасться утримати. Ворогів, як відомо, недооцінювати не можна. Отже, є ризик, що вони знайдуть мене, і я їх побачу. Це може навіть найдосконаліше навіювання зламати — пам'ять збунтується, почуття збунтуються, а це може виявитися сильнішим. 

Та й тягнути ворогів у місце виховання (читай: ідеологічного промивання мозку) майбутнього Ордена… коротше, вони не тут. І як тільки виявиться, що ми втекли, з їхніми тюремниками можуть зв'язатися і в пориві почуттів (виключно добрих) їх і позбутися. Або, що ймовірніше, ними ж мене і шантажуватимуть. А цього допустити не можна. Стоп.

— Ліме, а як у замку зв'язок підтримують?

— Зв'язок?

— Ну так, зв'язок, — адже він точно є, не посилають же гінців туди-сюди, це ж тиждень шляху мінімум! — як Айран з Орденом зв'язується?

— Не знаю, — хлопець теж спантеличився цим питанням.

Так, здається, віддаленість замку починає грати мені на руку. Тому що зв'язок є, і якщо його обірвати доведеться посилати гінця, а це тиждень шляху. Нам теж, але якщо вигадати щось, що ще й затримає їх у замку, у нас буде фора. Значить, потрібно лише знайти та обірвати зв'язок.

— Нам потрібно знайти цей зв'язок, він має бути.

— Має, — чи сам зрозумів, чи вирішив мені в цьому питанні довіритися Дел, — але так просто нам цього не скажуть.

— Ясна річ, не скажуть, — а якщо питати почати, то ще й підозру викличемо і взагалі… — вміти б думки читати, — з жалем протягнула я. 

Це б мені багато чого полегшило б. Можна ж іноді помріяти?

— Але… — Дел на секунду задумався, — Шерн якраз покинув замок. Потрібно його повернути.

— З глузду з'їхав? Його нам тільки тут не вистачало!

— Але його здібності потрібні нам.

— І як ти збираєшся змусити його грати на нашому боці?

Якщо я не можу придумати як зробити це хоча б з Лераном та Едітою! Що вже казати про дорослого, та ще й менталіста! Від нього не приховують, від нього неможливо приховати, він знає правду. Але виховання та насолода від влади сильніша.

— Лін, нам не потрібно його змушувати, ми тільки скористаємося його даром.

Наступна скептична репліка так і застрягла у мене в горлі.

— Таміра… — з розумінням сказала я.

— Таміра, — підтвердив Лис.