39.2

Брюнет полегшено видихнув, його обличчя прояснилося. Тоді мене поставили у коло.

— І що треба робити?

— Нічого… постій трошки.

Це найдивніше прохання на світі! Тим часом Тінар взяв Таміру за руку і явно використав на ній свій дар. Гм… раніше дівчинка без посилення проробляла свої штучки, навіщо це їй зараз? 

Далі хлопчик підійшов до мене і взяв вже мою руку. Кивнув подрузі, яка заплющила очі й стала зосереджено вимахувати щось у повітрі. Наступної миті я відчула сильний біль і порожнечу всередині, наче з мене висмикнули щось, забрали, вирізали, а потім вставили щось стороннє. Від цього жахливого почуття я зігнулася навпіл. 

Тієї ж секунди Ренат смикнувся як від удару. Повітря навколо нього почало мерехтіти й це світіння стрімко розросталося в діаметрі. Тінар, у якого через спалах болю я рефлекторно висмикнула руку, спробував знову її взяти, але я обхопила голову руками й віддавати не хотіла. 

Окрім відчуття порожнечі, поневіряння і чогось стороннього, що цю порожнечу закрити не могло, голова знову почала боліти, при тому ще дужче. Вона просто розколювалася на частини.

Шатен притулив руки до грудей, наче хотів стримати щось, що рветься зсередини. Але це не допомагало, бо його долоні теж почали сяяти.

— Нат! — Дел був поруч. — Нате, ти зможеш, я знаю. Ти

— Деліме! — покликав його Тінар, відволікаючи від терапії для шатена, яка який-небудь, а успіх мала — розростатися світіння перестало. — Вона не дає руку і вона закрила скроні!

— А більше ніяк?

— Ні.

— Лін! — брюнет щось сказав другу і швидко підскочив до мене. — Лін, дай йому руку.

Голова, як болить голова! Я застогнала. І це почуття, ця порожнеча, і це зайве. Воно вбивало мене.

— Лін! Дай Тінару руку!

Щось було в його голосі такого, що змусило з неймовірним зусиллям підвести голову та подивитися на хлопця. І щось було в його погляді такого, що змусило мене слабко кивнути й ще більшим зусиллям вкласти в долоню Тінара свою. 

Дел тим часом обернувся до шатена. Сяйво навколо того повільно почало розростатися. 

По моїй руці від хлопчика щось потяглося, чомусь я відчувала це особливо гостро. 

Необережна спроба брюнета наблизитися до друга призвела до того, що перший з не дуже пристойними виразами відскочив від сяйва. 

Сили Тінара досягли мети, моя голова вибухнула мільйоном іскор, доводячи до божевілля болем, змушуючи беззвучно закричати. 

Ренат ніби побачив підтвердження своїм думкам, засумнівався, що позначилося на його внутрішній боротьбі — сяйво зробило різкий ривок, його розростання стало очевидним і набагато швидшим. 

Біль вщух так само раптово, наскільки завжди й починався. А я згадала.

— Дел, — прохрипів Ренат, — краще відійди.

Тінар швидко відійшов від мене, як і від Рената. Всі інші вже давно це зробили, навіть я. Не помітила, коли це сталося, але зараз перебувала від нього на достатній відстані. Найближчим був Дел і я розуміла прохання шатена — зараз і самій до безумства хотілося підскочити й відтягнути хлопця від сяйва, яке навіть на рівні інтуїції сприймалося як небезпека. Усіма, що й змусило тих відскочити подалі, окрім брюнета. 

Тінар посилив Таміру, та, з явним побоюванням, підійшла до мене і заплющила очі, спробувала змахнути руками й тоді насупилась. Брюнет і не думав рухатися з місця — він став навпроти друга і дивився тому в очі.

— Таміро, що не так? — пошепки запитала я.

— Я не можу… — теж пошепки відповіла дівчинка. — Це не дар і дар, тут складніше, — підтвердила вона те, для чого був потрібен Тінар. — Відстань велика.

Я впевнено взяла її за руку і, не слухаючи інтуїцію, зробила крок вперед. Дівчинка скривилася — явно відчула те саме, що і я. Кожна клітинка тіла була проти, підсвідомість кричала від бажання панічно втекти.

— Дел, — крізь зуби прошипів шатен.

Але деякі брюнетики явно вирішили попрощатися із життям.

— Нате, ти сильніший за нього, — сказав він спокійним голосом. — Ти впораєшся.

Абсолютно спокійним, ніби жах, що охопив усіх, на нього абсолютно не поширювався. Ніби Дела він не зачепив.

Впевненість. Стовідсоткова впевненість у другому та його силах. Така, що навіть цього друга пройняло — сяйво зробило різкий ривок до шатена. Потім воно застигло, але і це був явний прогрес — все ж таки він може це стримувати, він може з цим боротися… тільки чи надовго його вистачить?

І знову ми подолали це, подолали власний страх (мені довелося це зробити самій, Таміру ж це зробити змусила я) і зробили крок. Не до самої грані ми зупинилися за спиною Дела. Дивно, але саме тут всеосяжна паніка відступила, принаймні у мене. Її витіснила (знову ж таки підсвідома) впевненість, що ми в безпеці. 

Дівчинка змахнула руками. Я відчула жахливе, гидке, таке що розривало зсередини почуття позбавлення. Дивно, але мені стало легше — чуже, стороннє зникло, перестало роздирати зсередини. 

Залишилася лише порожнеча. Не менш гидка, наче щось у мене вирізали, але лише порожнеча. Це як зламати руку — жахливо, думаєш, що гірше і болючіше бути не може. Тільки якщо не зламати другу руку. І тоді ти розумієш, що може, що може бути набагато гіршим. І якщо зцілити одну з них, біль і в другій вже не здається настільки сильним, вона немовби притуплюється. Залишається, але притуплюється. 

Сяйво з дивовижною швидкістю розвіялося. Ще помах рукою Таміри й ми з Ренатом зітхнули з полегшенням. Не знаю, що відчував шатен, а мені справді навіть дихати стало легше — дірка в грудях зникла. На мить потемніло в очах, але це відразу зникло, а я відразу ж знайшла поглядом Ната.

— Ти в порядку? — він теж дивився на мене.

Я кивнула, обвела всіх друзів поглядом і з почуттям видихнула:

— Дякую.

Усміхнулися. Хто сильніше, хто слабше. Діти несміливо підійшли до нас, ніби соромлячись того, що на них найшло і змусило ховатися, відступати. Знов усміхнулася їм, після чого підбадьорилися.