38.2

Почувся стукіт у двері. Лім з жалем відсторонився і відчинив дітям.

— Лінея! — Тінар зніяковіло підійшов до мене, вигляд у нього був винним.

— Тінаре, що трапилося?

— Я не хотів! Вибач мені, я справді не хотів. Але вони попросили й мені довелося.

Якась погана фраза, мені вона не сподобалася одразу.

— Довелося що?

— Довелося посили

Делім смикнувся і миттю опинився біля хлопчика, закривши тому рота рукою.

— Ммм! — замість продовження вийшло у Тінара.

— Дел?! Відпусти його! — я теж сіпнулася до них, але шатен обхопив мене за талію і втримав. — Нат!

— Лін, все добре, — спробував заспокоїти Дел.

— Добре?! Це не виглядає, як добре! Нат!

— Лін, він тобі допомогти намагається, — сказав хлопець, що тримав мене.

— Ти головою вдарився?! Це не схоже на допомогу та й взагалі навіщо вона мені?! Відпусти! — спробувала стукнути його ліктем, але шатен не дав, міцно стиснувши мене і не даючи навіть рукою поворушити. — Дел! Та що з вами двома не так?

Брюнет скривився, але вирішив не з'ясовувати моє ставлення до їхньої обурливої ​​поведінки, а порозумітися з хлопчиком.

— Тінаре, не кажи того, що збирався, гаразд?

Хлопчик, на відміну від мене, терпів цю нісенітницю куди спокійніше і навіть кивнув, після чого Делім його відпустив.

— Нат! — знову прошипіла я.

Той невпевнено подивився на друга, який кивнув, і тоді Нат мене теж відпустив. Роздратовано відійшла від нього подалі. Від брюнета, який намагався наблизитися до мене, теж сіпнулася в сторону.

— Лін, — докірливо і водночас винно сказав він.

— Та що ви творите?!

Дел тяжко зітхнув, підбираючи слова.

— Лін, так було потрібно. Я…

— Навіщо потрібно?

— Я не можу сказати.

— Це ще чому?!

Зітхнув ще важче. Стояв і дивився на мене, наче хотів би щось зробити, але не міг. Справді не міг.

— Тобі стане погано, — тихо промовив Орег.

Тінар глянув на нього, в очах промайнуло розуміння. Він скривився і понурився, вигляд знову став винним.

— Чому це мені має стати погано? — запитала я.

Усі четверо замовкли, лише переглядалися між собою. А ось ми четверо стояли і не розуміли. Щоправда, Алік глянув на мене, на Тінара, знову на мене і, схоже, теж зайняв позицію хлопців. Яка хлоп'яча солідарність! Чи він щось зрозумів? Зрозумів щось, що вони не хочуть мені говорити?!

Стояли. Усі напружені. Переглядалися. Кожен явно намагався щось вигадати й зрозуміти, про що думають інші. У хлопців змова. Дівчата нічого не розуміють. Але ж хочуть. І, разом з тим, дивлячись на друзів, стали зовсім ні в чому не впевненими. Я не могла зрозуміти, на чиєму вони боці.

— Дел, — нарешті порушила я тишу, бо все одно вона не допомагала розібратися. — Що відбувається? Щось трапилося, поки нас не було? Що з вами зробили?

— Це не з ними зробили, — не витримав мого пильного погляду Орег. 

Не знаю, чому я на нього взагалі дивилася. Може, бо на інших мій пильний погляд не працював, а він начебто теж на їхньому боці.

— А з ким же?

— З тобою, — пробурмотів вже Тінар.

Дел одразу ж шикнув на обох і знову спробував підійти, але я відскочила від нього.

— Лін!

Не чіпай мене, я думаю.

— Лін! Не думай про це, будь ласка.

Пф… Ти зовсім дивний?

— Щось відбувається, і якщо ви не поясните мені, що саме, то…

То я здогадаюся сама! Зі мною щось зробили, на вашу думку? Вилікували, наприклад. І Орега. Але про Орега вони не говорили, тільки про мене? Значить, хлопця це не стосується чи що?

— Лін! — Дел все одно підійшов. — Лін, подивися на мене.

Не заважай. Мені буде погано. Мені було погано, голова чомусь боліла, але… до чого тут це? І що зі мною?

— Лін! — Дел сам підняв мою голову за підборіддя і зазирнув у вічі.

Першого дня у мене теж боліла голова! Як виявилося,

— Лін! 

Наполегливий набридливий типчик!

Тому що мені зробили нав…

— Ай!

Я скривилася, руки рефлекторно сіпнулися до голови. Та що це таке?! Чому ж так боляче?

Брюнет застогнав, обійняв мене, не даючи впасти, бо ноги послабшали й підкосилися. Став щось шепотіти на вухо, але я не слухала його. Голова, як же боліла голова!

— Лін, — його наполегливий голос все одно пробився до моєї свідомості, — зосередься на тому, що я говорю, тільки на цьому. Чуєш мене?

— Так, — через силу прошепотіла я.

— Добре. Я… я тобі дещо розповім, головне — слухай мій голос.

Він щось говорив і говорив, переказував нашу першу зустріч у замку, як прийшов Ренат, як потягнув нас до їдальні, де сиділи всі діти. Я навіть не одразу помітила, що почала усміхатися, згадуючи все це, а з кожним словом головний біль потроху йшов.

— Вже краще? — побачивши в мені зміни, спитав хлопець.

— Дякую, — прошепотіла я. Тільки ось… — але я ще нічого не розумію.

— Лін, я все поясню… але трохи пізніше, гаразд?

— Ні.

— Лін, будь ласка, мені потрібно трохи часу. Потім ти все зрозумієш, обіцяю.

Мабуть, щось у моїх очах він побачив такого (явно не згоду!), бо в черговий раз скривився і зітхнув.

— Кілька хвилин, Лін. Адже це не складно — почекати кілька хвилин! Ми щось придумаємо і потім ти все зрозумієш. Нам потрібно трохи часу.

Потім я все зрозумію… мені цікаво, що ти будеш робити й що вигадувати. Мабуть, це мій єдиний спосіб дізнатись хоч щось, адже ти навряд чи скажеш. Після цих хвилин? Та звісно! А що тобі заважає зараз це зробити? Ні, тут треба було діяти витонченішими способами, тому я кивнула.

Дел полегшено видихнув. Далі було ще цікавіше — мене він посадив на ліжко і засунув в руки мільйон портретів Рената та краєвидів із вікон замку, сказавши дивитись на них та думати тільки про них. Звісно, ​​робити я цього не збиралася. І хоч Дел усіх відтягнув в інший кінець кімнати, але розмовляти безшумно неможливо, а не прислухатися я теж не могла. Особливо, володіючи необхідними знаннями у цій галузі магії.