Глава 38. Головний біль

Світ книги, Лінея

— Лін!

Коли нас нарешті відпустили, на мене у коридорі налетів брюнетик і обійняв так, що кістки затріщали.

— Деле, обережніше, — здавлено прохрипіла я, — задушиш.

— Лін, ти не уявляєш, як ми через вас переживали, — прошепотів він.

— Та чого переживати? — здивувалася я. — Аріза — хороша лікарка.

Руки хлопця, які на моє прохання розслабилися, стиснули мене залізною хваткою. Обличчя Дела змінилося, але він швидко сховав його в моєму волоссі.

— Ти в порядку? — запитав пошепки.

— У повному, ми вже повністю здорові. Деле, що не так? — запитала теж пошепки.

— Ні, все добре, — пробурмотів він, відсторонюючись. 

Розгорнув мене, обійняв за талію і потяг за собою коридором.

— Дел? — занепокоїлася я.

Він усміхнувся і почав говорити щось про уроки, нудні без мене побігеньки з Ренатом і ще про якісь дрібниці. Я удала, що слухаю його і дуже зацікавлена, а сама йшла і думала про дивацтва поведінки брюнетів. Щось трапилося, поки мене не було? Щось із Ренатом? З дітьми? Його змушували увійти в транс? Що могло статися?

У своїй кімнаті Дел посадив мене на ліжко і, не звертаючи на мої виразні погляди уваги, пішов до стіни й покликав Орега. Хлопчик, як завжди, з'явився досить швидко.

— Деліме? — запитав малий.

Він теж здивувався, що хлопець його покликав. Він же взагалі хлопчика недолюблює!

— Де ви були?

— За стіною, — відповів Орег.

— І що ви з'ясували?

— З'ясували? — не зрозумів хлопчик, сідаючи поряд на ліжко.

Я теж не зрозуміла.

— Гаразд, — брюнет зробив глибокий вдих і такий же довгий видих. — Що ви робили за стіною? І як ти туди взагалі потрапила?

— Ми захворіли й Аріза, — почала я.

— Захворіли? — пирхнув, перебиваючи мене, Дел. — Лін, ви не хворіли!

— Ем… Деле, ти взагалі про що?

Хлопець відмахнувся від мене і почав нервово крокувати кімнатою, бурмочучи щось собі під ніс. Раптом, як завжди без стуку, у кімнату завалився Ренат.

— Нате, привіт, — кивнув йому Дел.

— Привіт, — кивнув він другу й поглянув на мене. — Де ви були?!

— Хворіли вони, — перекривляв нас Дел.

— Хворіли?! — фиркнув Ренат. — Та яку хворобу тиждень лікують?!

— Хлопці! — не витримала я. — Та що не так?!

— Що не так?! Та не хворіли ви!

— Чому ти так думаєш? 

Та що з ним? З ними обома!

— Тому, що ви мали дістати папери. Ви двоє. І ви, мабуть, цього навіть не пам'ятаєте!

— Нате, ти що… — договорити я не змогла, тому що голову пронизав раптовий спалах болю, — Ай!!!

— Лін! — Дел у мить опинився поруч. — Лін, що трапилося?!

— Голова… вже пройшло. Все гаразд.

Від того, як Дел на мене подивився, мені стало страшно. Чого це він?

— Дел… — багатозначно простягнув шатен, — адже це схоже на те, про що я думаю?

— Так… 

Дел уважно дивився на мене, а ось його друг вирішив не тягнути — підійшов, дочекався, поки я підніму на нього погляд, і заявив:

— Орег мав дістати папери з-за стіни. Ти його страхувала і чекала там.

Раптовий спалах болю змусив мене обхопити голову руками.

— Нат! — сердито шикнув на нього брюнет.

Сам Дел обійняв мене, заспокійливо почав погладжувати рукою по спині й щось шепотіти на вухо.

— Що Нат? Тепер ми достеменно знаємо, що це.

— Що ви знаєте? — запитала я, бо знову відчула себе нормально.

— Лін, вам зробили навіювання.

— Яке навіювання? 

Ай, та що ж це таке?! Я знову схопилася за голову.

— Зауваж, тепер не я винен, — сказав Ренат.

Брюнет щось роздратовано буркнув і покликав:

— Лін!

Ай, ще й твій голос! А тихіше можна?! 

— Лін, подивися на мене! 

Ай! Я судомно видихнула і ще дужче стиснула голову руками. Дивно, але це ні допомогло, ні зробило гірше.

— Лін!

Та що тобі треба? Насилу все ж таки підняла погляд на хлопця. Він же щось казав, це важливо? Про… про навіювання… ай!

— Деле, це не допомагає.

— Я й сам помітив! — огризнувся він. — Лін… Лін, не думай. Не думай про це.

— Про що? — простогнала я.

Брюнет відкрив рота, осікся, чортихнувся.

— Подумай про щось інше, — сказав він, а його рука знову почала заспокійливо погладжувати мене по спині.

— Що з нею? — стурбовано запитав Орег у шатена.

— Дар намагається боротися... але йому не вистачає сили.

Дар? Бракує сили… вже таке було. Першого дня, коли… ай!

— Нат! — ще більш сердито шикнув на нього брюнет.

— Я не знаю, на які слова вона так реагує, що я можу зробити? — обурився Ренат. — Займи її чимось!

Що? Які слова? Чому ж голова так болить?! Ай! Я застогнала. Що ж це таке? Може рано нас випустили, я б не сказала, що почуваюся здоровою.

— Чим? Лін! — знову покликав Дел. 

Я насилу підняла голову, яка весь час норовила впасти. Очі самі жмурилися, ніби намагаючись убезпечитися від усього і здобути спокій.

— Тінар їй допоміг, — промимрив Орег, — їй тоді теж було погано.

Тін… ай! Як же боляче!

— Орег! — в черговий раз шикнув Дел.

— Та поцілуй її вже! — фиркнув Ренат.

Спочатку від такої ідеї шатена я в захват не прийшла, м'яко кажучи. Але коли Лім торкнувся моїх губ, викинула це з голови, як і решту, і повністю віддалася цим почуттям.

— Ти лікарем зробився? — здивовано запитала я, розплющивши очі. 

Крім занадто швидкого серцебиття і дихання, що збилося, після поцілунку відчувала я себе чудово.

— Лікарем, так, — фиркнув поряд шатен.

— Нат, — шикнув Лім, але якось не зло.

Може він і хотів щось інше сказати, але глянув на мене, усміхнувся і замовк. І тільки коли між нами дехто клацнув пальцями, я зрозуміла, що ми сиділи й дивилися одне одному в очі.

— Прокиньтеся! Нам ще потрібно в цьому розібратися, — сказав Ренат.

— Розбирайся, — люб'язно дозволив брюнет.