36.3

Хлопець озирнувся на друга на ліжку, який уже справді увійшов у транс.

— Чому вони світяться?!

— Так потрібно.

— Не потрібно! Це все не потрібно! Заплющ! — гаркнув він вже Делу.

Та кричи, він тебе все одно не почує.

— Він тебе не почує.

— Це ще чому?

— Він у трансі й реагуватиме лише на свого провідника.

По факту, я ще полог тиші не зняла, але Ренату про це знати було необов'язково.

— Давай вгадаю — це ти!

— Я.

— То скажи йому, щоби припинив це!

— Ренате, відпусти мене.

Шатен коротко загарчав, різко відсмикнув руку і відійшов, а я закашлялася і потерла шию. Ренат у гніві — це страшно. Ренат, який думає, що захищає друга — подвійно страшно для тих, хто начебто винен. 

Трохи оговтавшися, я зняла полог і підійшла до брюнета. Взагалі, контактувати з ним можна було з будь-якої точки кімнати, але це був неусвідомлений рух, якась інстинктивна спроба захиститися. Поряд з ним я відчувала себе куди краще і спокійніше.

— Деліме, чи нашкодить тобі цей транс? — запитала у нього.

— Ні.

Я й не сумнівалася. Навіть не збиралася спочатку питати, тільки для шатенів з погано контрольованою люттю все ж таки це зробила. Сам Ренат, здавалося, трохи розслабився, але так само дивився на мене з ненавистю.

— Що робили пігулки Аліка? — продовжила я запитувати.

— Пригнічували дар.

— Що питав тебе при останньому трансі Айран?

— Чи можуть здібності Лінеї пробудити дар Аліка.

— Навіщо він це питав?

— Боїться, що це станеться.

Це була ще одна частина плану, яка мені не подобалася. Адже хлопчик теж був тут і як йому це чути… Раптом згадала про малого і його теж звільнила від заклинання, благо на це магії було не потрібно. 

Алік напрочуд спокійно прореагував на відповідь Дела. Мабуть, уже встиг змиритися з цією думкою та емоцій, що викликали у нього це знання спочатку, вже не було. Він кинув на мене обурено-ображений погляд, явно через заклинання, але спокійно сів у крісло, щоб нам не заважати. 

Шатен тим часом став намотувати кола по кімнаті. Усі його рухи були різкими, погляд все ще злим, а обличчя нахмуреним. 

— Чи є дар у Рената? — продовжувала я.

— Так.

Ренат так само різко розвернувся, зробив пару кроків до нас і втупився у мене.

— Який? — запитала я Дела.

— Ментальний захист.

— Айран і Лікія, — наші панове головні, але не буду ж у такому формулюванні питати, мало чого, — знають про це?

— Так.

Ренат мотнув головою, розвернувся і знову почав ходити по кімнаті туди-сюди. Йому не подобалися ці всі слова, він в них не вірив і не хотів, але ж їх казав Дел у трансі… 

— Чи усвідомлено вони навчили Деліма неправильно користуватися даром?

— Так.

Тепер Ренат уже не ходив — зупинився і притулився спиною до стіни, з жахом дивлячись на нас. У цьому замку було не так вже й багато важливих для нього речей, а життя найкращого друга серед них усіх впевнено займало головне місце.

— Чи знали вони, що це шкодить його здоров'ю?

— Так, — в котрий раз відповів Дел.

Ренат повільно сповз на підлогу, а його погляд був спрямований у нікуди. І взагалі весь вигляд у нього був розгублений. Тепер він навіть не розумів, на кого треба злитися і що зробити, щоб припинити усе безумство довкола. 

— Яка мета Вазенга? — вирішила добивати я.

— Контроль та ідейне виховання обраних.

— Навіщо орден використовує обраних?

— Для утримання влади.

Так, а до цього — для її досягнення. І все більше влади й більше, а їм все мало і мало… 

Губи шатена беззвучно заворушилися.

— Навіщо Вільні приховують обраних?

— Захистити їх.

— Від чого?

— Це не правда… — бурмотіння Рената стало гучнішим, — це не може бути правдою… 

Може… все може. А його друг тим часом знайшов відповідь:

— Від ордена обраних.

Я б могла і ще дещо запитати, але вигляд Рената… ми й так звалили на нього дуже багато, а він далеко не маленький, йому набагато складніше повірити й прийняти це.

— Деле, заплющ очі.

— Нат? — обережно поцікавився він, коли очі придбали свій звичайний, але вже трохи зеленіший колір.

Шатен не реагував. Все так само сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни, з розфокусованим поглядом, а губи ворушились у то чутному, то беззвучному бурмотінні. Дел перевів погляд на мене, потім на Аліка, на Рената і назад на мене.

— Йому потрібен час, — прошепотів одними губами.

Я кивнула. Ще кілька переглядів з Делом і я мовчки встала, забрала малого, зняла заклинання, які ще самі не розпалися від нестачі сил, і вийшла з кімнати.

— Їм потрібен час, — повторила вже для Аліка.

— Але… 

— Розберуться. Дамо йому все осмислити й прийняти.

Там є Дел, отже, все буде нормально. Хлопці — найкращі друзі, він зможе пробитися до Рената. А ось ми з Аліком там справді зайві. Не зараз, зараз дамо їм час.

***

Хлопців того дня я не чіпала, та і не бачила, зате ми пограли з малими. А от наступного ранку після сніданку, з якого я звично втекла швидше, аби «вчителів» наших не бачити, у коридорі мене зупинив крик у спину.

— Лінеє!

Я невпевнено зупинилася й обернулася до шатена. Чого очікувати не розуміла. Хоча страху не було, бо він не здав нас, та хвилювання лишалося. 

— Я… — він спішно підійшов і зупинився переді мною, — хотів вибачитись.

Вибачитись… значить, все нормально, так? Ти повірив?

— Я лише… Дел, він мій найкращий друг і я ж не знав… я не можу допустити, щоб з ним щось трапилося. Я ж… пробач, я…

— Ренате, все нормально, — з полегшенням видихнула я. — Я тебе розумію.

Знаю ж, що тобою рухало. Може й переборщив трохи, душачи мене, але ти його хотів захистити. Як міг, як вмів.

Методи, звичайно… але що ще можна очікувати від злого хлопця, якщо тут взагалі нікому і ніколи злитися не дають, бо Айран їх одразу заспокоює? Вони навіть справлятися з цим не вміють, діють на інстинктах та й скільки там усвідомленості залишається.