Глава 36. Змусити спокійно сидіти

Світ книги, Лінея

Айран мене знову похвалив. Звісно, ​​адже сьогодні Дел себе взагалі чудово почував після трансу. Якого не було. Ще треба додати, що прикидався сплячим він майстерно, не те, що неадекватним у коридорі.

— Лінеє, а що тут робили діти?

Упс…

— Хотіли дізнатися, як почувається Делім. Вони переживають. 

Так, раніше теж переживали й ходили сюди вп'ятьох, ти просто не помічав. Наскільки складно у це повірити? Це риторичне питання, можеш не відповідати… повір, га? Нічого переконливішого в голову все одно не лізе.

Як не дивно, Айран задоволено кивнув головою. І ще раз мене похвалив за те, що зі мною обрані стали дружнішими. Нагадав, що обрані мають триматися разом і допомагати один одному, а тому я молодець, що їх усіх об'єдную. І взагалі я золота дитина. Знав би ти, на ґрунті чого я їх усіх об'єдную, іншу пісеньку заспівав би…

— Мда… — простягнув Дел, коли вони пішли.

— Яка я чудова, а!

— Мда… — ще раз повторив він.

Хлопець скосив на мене хитрий-прехитрий погляд і заплющив очі. А потім завозився, зручніше влаштовуючи голову в мене на ногах. Бо бухнулися ми швидко й абияк, аби було схоже на те, як зазвичай головні знаходять нас після його трансів. 

Через невелику паузу Дел поворушив головою. Потім глянув на мене осудливо і посунув її трохи ближче до моєї руки. Потім узагалі мою руку носом підпихнув.

— Лисе, припини.

— Лін… — він зробив благальний погляд, — будь ласка.

— Обійдешся.

— Ну Лін!

— Не буду я цього робити.

— Чому?

Чому? Та добре, коли ти ще неадекватний, а зараз ні за що!

— Му! — все зрозумів він.

— Не смішно.

— Му!

Дел заплющив очі й рукою мою долоню взяв і ось прямо як у п'яному післятрансі він мене змушував це робити, так і зараз почав водити моєю рукою собі по голові.

— Лис!

Я смикнула руку, набагато сильніше, треба сказати, ніж коли він був ненормальним. Тоді все ж якось акуратно поводилася з ним, дбайливо, чи що. А зараз адекватний, то може відгрібати по повній.

— Ну Лін… — заканючив він, змінивши тактику й зробивши погляд надзвичайно зворушливим, — будь ласка.

— Ні.

— Мені подобалося.

Мені теж. І не треба на мене такими очима дивитись! 

А він все одно дивився. Лежав і дивився. Щось мені це нагадувало… і тоді перемогла зовсім не я, а хтось упертий і цілеспрямований.

— Очі заплющ, — здалася я.

Дел послухався, а мої пальці, які більше не стримувались, закопалися в його шевелюру і стали за звичкою мірно перебирати пасма. Він усміхнувся.

— Лис

— Так?

Я зітхнула. Навіть не знаю, що сказати чи запитати, якщо чесно.

— Переживаєш через решту? — він подивився на мене.

— Не хвилююся, а… я не знаю. І що казати не знаю, і що робити не знаю, а вони вже дорослі, їм одних слів не вистачить. І взагалі…

— У тебе є я.

Угу. Це, звичайно, приємно, але як мені це допоможе?

— А в мене є дар, — продовжив він.

— І що ти пропонуєш?

— Увійду в транс, а далі все ясно — дар не бреше.

— А вони, значить, будуть сидіти поруч увесь цей час і спокійно дивитись на це?

— Ну… якщо я попрошу… може й буде…

— Ти ж тільки про Рената говориш?

— Поки що так.

— І, по-твоєму, він просто сидітиме і дивитиметься? Ліме, ти що зовсім свого друга не знаєш?

— А в тебе є якісь інші ідеї?

— Ні, у мене взагалі ідей немає.

— Значить, нам треба змусити його сидіти та дивитися.

— Та ні за що він цього не зробить.

— Ти йому в цьому допоможеш.

— Та він мене приб'є швидше! — вислухавши ідею повністю, переконано заявила я.

— Не говори дурниць.

— Це ти не говори.

— Є інші ідеї?

Ні. Загалом ідей на цю тему немає. На всілякі дивацтва і нестикування я вказувала їм обом однаково, але навіть Дел повірив зовсім не через те. Що говорити про хлопця, який його старший на два роки… 

***

— Нате, а що б ти сказав, якби ми знайшли ліки? — запитав Дел наступного дня.

«Здалеку» почав, ага.

— Ліки?! Це ж чудово!

— Так, для мене та для Аліка.

Хлопчик, який теж сидів з нами, кивнув. Коли Ренат до нас прийшов після історії, то здивувався, звісно, що малий знову з нами. Але порадів, що Аліку краще і проти компанії не заперечував.

— Це здорово, — відповів Ренат. — Але ти так говориш, наче вони різні.

— Дар Аліка тепер прокинувся, — проігнорував брюнет фразу друга.

— І який у тебе дар? — Ренат зацікавлено повернувся до хлопчика.

— Я відчуваю правду та брехню.

— Прямо відчуваєш?

Ну ось — недовіра. Про що я й говорила.

— Скажи будь-яку фразу, — знизав плечима Алік.

— Будь-яку фразу, — погляд Рената ковзнув по нас. — Ми познайомилися з Делом, коли мені було дванадцять.

Непогано. Алік цього не може пам'ятати, він був надто маленьким.

— Брехня.

— Хм… перше, що я сказав Лінеї, було «привіт».

— Брехня.

— А що я сказав?

— Не знаю, я не ясновидець. Але ти збрехав.

— Гаразд, припустимо… Ми з Делом сварилися лише одного разу. Кілька тижнів тому.

Я ж говорю, що Ренат недовірливий занадто. Третє питання ставить! А це ж ми про доволі невинну річ говоримо зараз… 

— Брехня.

Очі Рената трохи звузилися, він про щось подумав, хитнув головою, але потім кивнув:

— Ось тепер я тобі точно вірю.

— Ви раніше сварилися? — здивувалася я. 

Складно це уявити, реально складно. Адже не через транси, в цьому я впевнена — з цього приводу він тільки пару тижнів тому і психанув. Але що ж могло їх змусити посваритися?

— Це давно було… 

Обидва друга усміхнулися, немов згадуючи щось кумедне, але вирішили не поширюватися на цю тему.

— Хлопці, це ж приголомшливо! — повернувся власне до нашої теми шатен. — Нові пігулки, так?