35.3

— Діти?

— Лінеє, я так більше не можу! — поскаржився Орег.

Ні, якби прийшов тільки він і Таміра, я зрозуміла б. Але прийшли всі. Усі п'ятеро. Втім, зараз було не до того.

— Заходьте, — швидко сказала їм. 

Малі швиденько просочилися, ми з Тамірою та Орегом підійшли до ліжка.

— Деле, вставай, будемо мінятися.

Він ліниво підвівся на ліктях і глянув на малого:

— А він тут до чого?

— Як я, на твою думку, потрапила за стіну?

Хлопець задумався, знизав плечима та сів, висловлюючи свою готовність. Таміра теж зволікати не стала. Дівчинка змахнула руками й Делу повернули його дар, ще раз змахнула — наші з Орегом теж зайняли свої місця. 

Тільки на цьому все не закінчилося. Діти м'ялися, поглядали один на одного, наче не наважуючись щось сказати. І виглядали вони серйознішими ніж звичайно і схвильованими.

— Що? — підштовхнула їх я.

— Я… — почав Орег.

— Ми… — промимрила Таміра.

— Навчи нас, як жити у тому світі! — випалив Тінар, найрішучіший з них.

— У тому світі?

— Так, — підхопила Арея, — не в замку.

— Не в замку… — замислено пробурмотіла я. — Я можу, але чому ви раптом так вирішили?

Всі погляди звернулися до Орега і хлопцеві довелося пробурмотіти:

— Я запитав.

— Запитав… — я кинула погляд на Дела, явно невдоволеного тим, що хтось користувався його даром. — А як ти це зробив?

— Я розповів йому, як ти розповідала, як це робити, — зізнався Алік. 

Ага, він же бачив, як я Дела вчила. Смішок вирвався мимовільно:

— І поцілував?

Хлопчики скривилися, миттєво почервоніли й з ентузіазмом захитали головами з боку в бік.

— А дарма, дієвий спосіб.

Малі почервоніли ще дужче, від чого ми з Делом дружно пирснули. От і добре, не гнівайся на них, краще посмійся. Не треба бути жадібним, а он теж даром Орега користувалася.

— Хлопців, та жартую я, — заспокоїла я малих. — І… що ти спитав?

— Чи є в мене брат.

— Є, — я не питала — констатувала факт. — Але ж це не все?

— Я попросила запитати, чи в мене брат, — Арея опустила очі.

— І?

— Є, маленький, — замість неї відповів Орег.

— А в мене старша сестра, — сказав Тінар.

— А ще про когось ти питав?

— Я про всіх запитав, про вас теж.

Про всіх — у сенсі дітей із середньої групи.

— Ну в мене нікого немає, це я знаю.

— А у Рената є.

— У Рената?! — вперше подав голос Делім.

— Так, двійнята брат і сестра. Я правда не знаю, що означає двійнята… 

Усі діти запитально дивилися на мене.

— Це означає, що його брат із сестрою одного віку.

Діти замислилися, але це було не найважливіше, що займало їх.

— Лінеє, ми… — почала Арея.

— Ми не хочемо більше тут жити! — випалив Тінар.

— Так, ми хочемо до них… до сім'ї, — останнє слово Таміра вимовила повільно і невпевнено, як погано знайоме з іноземної мови.

— До сім'ї… тобто, хочете втекти?

Малі невпевнено перезирнулись і похитали головами.

— Не хочете втікати?

Знову переглянулись і так само невпевнено кивнули.

— То чого ж ви хочете? Щоби вони приїхали сюди?

— Щоб… ми жили там і приходили сюди вчитися, — пробурмотіла Арея.

— Так не вийде.

— Чому? — запитав Тінар.

— Як мінімум тому, що цей замок знаходиться за кілька днів шляху від найближчого людського поселення. Але, якщо бути реалістами, то вас ніколи звідси не випустять. Є тільки два варіанти: ви збігаєте звідси або ви живете тут і слухаєтесь ордена.

— Але… орден… ми… — навперебій починали малі.

— Винні йому?

Цього разу малі навіть не кивали, тільки ще більш невпевнено перезирнулися.

— Аліку, ти вважаєш, що ти щось винен ордену?

Хлопчик замотав головою.

— Будь-хто з вас міг бути на його місці або на місці Деліма, ви ж розумієте?

Зблідли. Нахмурилися. Не розуміють.

— Дивіться, для ордена є три категорії дарів: корисні, небезпечні та корисні, але при цьому небезпечні. У вас у всіх — корисні. Вони можуть допомогти ордену. Він може через вас користуватися ними. Аліка — небезпечний. Тому з ним і зробили те, що зробили. У Дела — корисний, але небезпечний. Був випадок в історії… але ми зараз не про це. Вони використовували його дар, але так, що це йому шкодило. Якби ваші були з іншої категорії, з вами б зробили те саме. А так вони використовуватимуть вас, використовуватимуть так, як їм потрібно. і це не приємна-корисна робота, повірте.

— І що ж нам робити? — запитала Арея.

— Тікати.

Діти якийсь час мовчали, переварюючи це. Дел поглядав то на них, то на мене, певно прикидаючи, коли це я встигла настільки вплинути на малих. Я обрала не заважати нікому з них і чекала.

— Значить… ми втечемо, — заявив Алік.

— Коли? — підтримав його Тінар, дивлячись на мене.

Ха, яке чудове питання. Наче я знаю! Ви ще запитаєте «як»!

— Ми не можемо цього зробити самі, — замість того сказала я.

— Чому? — не зрозуміла Арея.

— Бо тут є й інші. І ми не можемо залишити їх.

— Адіс, Аріка та Еда? — невпевнено назвав хтось імена малюків.

Чорт… малюки. Якось про них я взагалі забула. У сенсі, що переконувати їх ні в чому не потрібно, вони взагалі мало що ще розуміють. Але ж я взагалі про них забула!

— Не тільки. Є ще старші. І ми не можемо просто залишити їх тут.

— То нехай йдуть із нами, — запропонував Тінар.

— Поки вони ще… не погодяться.

— Чому?

— Вони не знають того, що ми знаємо.

— Так розповімо їм! — для Таміри тут проблеми не було.

— Вони не повірять.

— І що ж нам робити? — запитала Арея.

— Потрібно знайти переконливі аргументи.

— Які?

Боже, діти! Досить мене про все питати, не знаю я!

— Я щось вигадаю… обов'язково вигадаю. Все буде добре… — скоріше для себе, аніж них, сказала я.