Глава 35. Обміни дарами

Світ книги, Лінея

Кілька днів, навіть трохи понад тиждень, ми поводилися як завжди. За нами спостерігали, тож нічого іншого нам і не залишалося. Але через два тижні цей інтерес згас, даючи нам можливість для дій. 

Ще раніше я втягнула Дела заодно з Ренатом, куди ж без нього, в наші ігри-хованки (сімнадцяти й дев'ятнадцятирічні хлопці, які грають у хованки — це щось!), так що ми використали це прикриття. Орег знайшов нас чотирьох і ми пішли в дитячу (яку хлопчик перед цим перевірив), де зазвичай і чекали на інших, а сам він вдавав, що не може знайти тих, хто ще ховався. Чесно кажучи, коли він не махлював, використовуючи свої здібності, це було цілком звичайною справою.

Діти в вичікуванні витріщилися на мене, я — на Дела. Той впевнено кивнув, малі приступили. Таміра змахнула руками, наче щось забрала в нас обох і віддала це іншому. Не можу сказати, що мені це не здалося, але цього разу я ніби відчула на якусь мить порожнечу та шматочок чогось чужорідного потім. 

Дел хитнув головою, знизав плечима і подивився на Тінара. Хлопчик підійшов до нього, придивився до очей.

— Ти маєш рацію — йому не вистачає, — повернувся малий до мене.

— Ти допоможеш?

Тінар кивнув, повернувся до Дела, поклав руки йому на скроні й на мить прикрив очі. Коли ж він відійшов, на Дела було страшно дивитися: зуби стиснуті так, що ледь щелепу не вивертає, все обличчя напружилося і закам'яніло, поглядом убити можна, зі стиснутих до білих кісточок кулаків повільно тече цівка крові, мабуть, бо нігті вп'ялися в шкіру долонь.

Я повільно підійшла до нього, а хлопець підняв голову і глянув на мене.

— Ліме… ти в порядку? 

Найдурніше питання, але як ще запитати, я не знала.

— Я пам'ятаю… — прошепотів він. — Я все пам'ятаю… 

Раптово відчинилися двері. Діти, мої розумники, тут же вдали, що вони про щось розмовляли й дуже здивовані появі Айрана.

— Деліме, — покликав той, — ходімо.

В очах хлопця, який стояв спиною до нього, сколихнулася ненависть. Він ледве стримався, це було видно. З контролем емоцій у нього взагалі не дуже, але якби мій світ так само перевернули догори дриґом тільки що, а головний злодій прийшов по мене, щоб через примху наблизити мою смерть, я б була не кращою. Але це те, що ми не можемо собі дозволяти тут.

— Лім, — ледве чутно прошепотіла я, гіпнотизуючи його.

Хлопець моргнув. Здається, став трохи спокійнішим, але до справді нормального стану було далеко. Ліме, ти тільки стій. Стій і мовчи, зараз я спробую розібратися. Якось… Та він мене випередив:

— Я… жахливо почуваюся. Думаю, варто відкласти це до завтра.

Ох, говорити щось таке в замку, де є лікарка, готова за першим покликом головного примчатися, було нерозумним. Втім, я і сама хотіла сказати щось подібне.

Ті кілька хвилин, що ми на неї чекали, я не зводила очей з хлопця і на власному прикладі показувала — вдих-видих, вдих-видих. Що дивно, він мене повністю зрозумів і робив те саме в такт зі мною. Вдих-видих. Якщо намагався відволіктися на щось інше — я стискала його руку, змушуючи звернути на мене увагу і повторювати. 

Дітки, молодці мої, відволікали чоловіка від нас розмовами або просто майоріли довкола. Через друге їх ледь не вигнали (хоча це ж дитяча, як звідси вигнати дітей?), тож малі перейшли здебільшого на розмови. 

А ми дихали, глибоко та заспокійливо. Чудового результату це не дало, але до приходу Арізи Дел хоч би з першого погляду виглядав нормально, а не ніби готовий когось вбити. Вона оглянула хлопця, здивовано похитала головою та заявила, що він настільки здоровим уже давно не був. 

Поки вони щось обговорювали з Айраном, брюнет тихо покликав:

— Лін.

— Так?

— Що робити?

— Може він все ж таки не буде сьогодні?

— Завжди, коли він приходить, я йду з ним.

— Навіть якщо хворий?

— Я завжди був хворий.

— Я не це маю на увазі.

— Тут рідко і недовго хворіють. Аріза лікує.

— Тобто…

— Шанси мінімальні. Що ми будемо робити?

Чорт…

— Я не знаю…

— Придумай щось! Адже Таміра не може зараз поміняти нас назад!

— Ні. Але… Деле, я не знаю! Прикидайся, кажи що не можеш сконцентруватися, у транс увійти, та хоч щось…

— Такого не буває!

— Але ти не можеш, він у будь-якому разі бачить по твоїх очах! Вони мають почорніти.

— Засвітитися, — зло сказав хлопець.

— Не важливо, зараз ні те, ні інше ти не зробиш!

— А ти?

— Що, запропонуєш мене замість себе взяти? — почала трохи злитися я.

Я і так була у паніці, а він ще й погіршував мій стан. Нагадуючи про реальність, але я і так в курсі була, дякую, блін! Треба було буквально за мить придумати неможливе, щоб нас не розкрили, а у таких умовах це було майже неможливим.

— У тебе завжди було добре з ілюзіями, — сказав Дел.

— З ілю… — я осіклася і почала думати над таким варіантом. Айран йшов у наш бік, так що квапливо прошепотіла, — тягни час, я подам знак.

Дел ледь помітно кивнув головою, а тоді Айран його справді забрав з собою. Гад. Головний — безсовісний гад! Та як взагалі можна?! Гаразд, не про те йдеться.

— Орегу! — покликала я стіну одразу ж, як дорослі вийшли.

Не можу уявити, як би я взагалі була без цього хлопчика.

Малий з'явився швидко і ми відразу ж розпочали план. Короткий інструктаж від нього (основна думка — стеж, щоб не провалитися через підлогу), потім Таміра змахнула руками, обмінюючи нас здібностями. Тінар поклав руки мені на скроні, заплющив очі й задоволено кивнув. 

Діти одразу ж помчали шукати й відволікати Едіту, а я — за стіну. Потрібно сказати, ходити через, а навіть не крізь, а саме через, стіни — те ще відчуття. Тільки зараз мені було не до оцінювання нових вражень, я поспішала. Бігла. Воскресала в пам'яті карту застіння і своє єдине його відвідування. Тільки завдяки карті я й встигла знайти кімнату вчасно, навіть трохи раніше.