34.2

— Ем… це хто? — підозріло запитав Алік.

— Не знаю. 

Я глянула на Дела, той знизав плечима і пішов відчиняти.

— Едіто, — коротко привітав він дівчину.

— Нічого не хоче… те розповісти? — помітивши нас, переформулювала вона, входячи в кімнату.

— Що саме?

— Якби я знала, я б не питала.

— Едіто, а… що ти відчула? — запитала я.

Чорт, ну як я могла про неї забути? Втім, а хіба ж були інші способи його переконати? Все одно б так зробила.

— Зміни. Сильні зміни, — відповіла дівчина.

— Як раніше?

— І як раніше, і не як раніше.

— А ті, що не як раніше, вони… 

— Скоріше хороші, ніж ні. Що ви робили?

Хлопчики переглянулись і втупилися в мене. Ну дякую за довіру, блін!

— Може мій дар почав працювати? — невпевнено пробурмотіла я.

Едіта насупилася і подивилася на Аліка.

— Як ти себе почуваєш?

— Чудово.

— А ти? — це вже Делу.

— Нормально.

Дівчина оглянула їх з ніг до голови, ще й по колу кожного обійшла.

— Едіто? — запитала я.

— Їхні аури виразно покращилися. Потрібно розповісти.

— Ні, — вирвалося в мене.

— Це ще чому? — вона повернулася і підозріло витріщилася на мене.

— Ну я… не зовсім розумію ще, як це працює і… 

— Боїшся, що не зможеш повторити?

— Точно!

— Лінеє, — дівчина усміхнулася, — все буде гаразд. Але сказати треба.

Та що ви такі правильні?! Фу, аж зуби вже зводить. Ну і кажи собі, бе-бе-бе! Що мені з того? Тільки якби це було завтра, було б все ж таки набагато краще…

Едіта пішла, а я поспіхом стала вигадувати теорію про те, як я все це зробила.

— Аліку, ти сказав, ти відчуваєш брехню і… про що нам брешуть? — запитав Дел.

— Крім пігулок? Не знаю.

— У сенсі не знаєш?!

— Мій дар відкрився тільки сьогодні.

— Бо він ще не ходить на історію, — напівголосно пробурмотіла я.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав Дел.

— Ні, нічого. 

Ти до цього ще не готовий, любий.

Брюнет хотів ще щось сказати, але тут з'явилися Айран, Лікія й Аріза, так що стало не до того. Хлопців оглядала вихователька та лікарка за сумісництвом, мною зайнялися головні. 

Що я вигадала? Та нічого я не вигадала! Тому й розповідала, мовляв, я не знаю, що я зробила, я ніби щось відчула, а ніби ні, і коротше нічого не розумію, але така рада, така рада! 

Чи повірили вони? А що їм лишалося?

Не знаю, чи була Аріза в курсі всіх цих справ. Все ж таки для мене вона супер лиходієм не виглядала, тільки жінкою, якій не пощастило народитися обраній і потрапити в цей замок. Адже не можуть все бути негідниками? Хтось живе та щиро вірить, що вони роблять хороші, правильні речі. 

Можливо, вона справді думала, що ті пігулки допомагають їм. У будь-якому разі, упізнати, що саме ми зробили для того, щоб їм стало краще, вона не змогла. У сенсі, що не зрозуміла, що Алік пігулок більше не п'є, адже інакше сказала б про це і нам всім було б погано. 

Її вердикт був — їм стало краще. Ха, бо ми цього не знали! Ну гаразд, про Дела тільки припускали, тепер знаємо напевно. Чудово, навіть курс лікування можу йому виписати (як для тіла, так і для розуму) — щодня входити в транс і ставити запитання. 

Дорослі ж прописали нам інше — якнайбільше часу перебувати разом. Так, говорили вже таке раніше. Найцікавіше, що Аліку Айран цього не сказав, тільки нам з Делом.

Брюнета вони контролюють, але якщо зцілити Аліка, є шанс, що його здібності прокинуться. На їхню думку, так то вони вже прокинулися. А їм це ні до чого. Втім, забороняти нам проводити з ним час ніхто не став (я подивилася б, як би вони це обґрунтували) і на тому дякую. 

А хлопчик все зрозумів. Зрозумів, насупився. Його погляд дуже змінився. 

Коли вони нарешті пішли, хлопчик сів (швидше в нього підкосилися ноги й він бухнувся) на підлогу і притулився спиною до підлокітника крісла. Вигляд у нього був… втрачений. Сумний. Ображений. Водночас злий. Обличчя, що і без того віддавало блідістю, стало ще блідішим. Погляд розсіяний, спрямований кудись у підлогу, але я відчував, що він взагалі нічого зараз не бачить.

— Алік? — Дел присів поруч і доторкнувся до плеча хлопчика.

— Ти хотів знати, про що нам брешуть? Щойно збрехали… — неживим голосом відізвався малий. — Збрехав… Айран. Що сподівається, що я одужаю.

Дел теж зблід і довго навіть сказати нічого не міг. А потім його обличчя закамʼяніло, в очах з'явилася якась холодна рішучість.

— Я на це сподіваюся.

Малий підняв на нього погляд і усміхнувся. Слабко, зате щиро. І теж помітив зміни на обличчі старшого.

— Що ти задумав?

— Я… — він повернувся до мене і впевнено сказав. — Зробимо це.

***

Світ сну, Бель-Ніка

— У мене знову не вийшло. Богдане, що я роблю не так? — запитала я, як тільки заснула.

— Ніко, треба лиш тренуватися. Все вийде.

— Та вже скільки пробуємо!

На фоні успіхів Лін, хай заслужених та вистражданих, мене особливо бісило, що ранок за ранком у себе у руці я не знаходила кульки з дитячої кімнати замку. Це здорово розчаровувало у власних силах. Вона тут таке виробляє, а я сама… 

— Це справді складно. Але уяви, як будеш класно почуватися, коли вийде, — Богдан усміхнувся й обійняв мене однією за плечі, підбадьорюючи.

— Я б почувалася краще, якби це вийшло вже.

— Нєєєє. Те, що легко дається, не цінується. І не відчувається таким вже і досягненнями.

— Та головне щоб воно було, те досягнення…

— Буде, — він трохи стиснув моє плече, змушуючи подивитися собі в очі. — У тебе все вийде. Я в тебе вірю.

Я спочатку несміливо, а тоді вже щиріше усміхнулася. Його слова були приємними, а ще приємніше було відчувати, що він говорить правду.

— Сподіваюся, твій світ того коштує, — з усмішкою сказала я.

Богдан примружився, оцінюючи шпильку, а тоді задоволено усміхнувся.