Глава 34. Про що вони брешуть

Світ книги, Лінея

— Ну шістнадцять років мого життя — це явно забагато, тому тільки батьків і… ще двох, які допомагали виховувати мене.

Я мʼяко обійшла слово «вільні», бо не хотіла перекреслювати наші сьогоднішні успіхи. До змін з цією його парадигмою хлопець ще не готовий. 

Він так і завмер з відкритим ротом. Думав довго, потім похитав головою, наче для самого себе.

— Думаєш, з тобою цього не може бути?

Не відмахуйся від цієї думки, я ж знаю, ти про це подумав!

— Ми вже мінялися… я згадав… мабуть, все, що міг.

Сподіваюся, хоч зараз ти мене за залучення діточок не лаятимеш… 

— Лім… у Шерна вже повністю розвинений дар, мені ж всього шістнадцять.

— І що ти хочеш цим сказати?

— Мені допоміг Тінар, інакше я б ходила з головним болем і досі.

— Тобто твоєму дару могло сили не вистачити?

— Могло, — обережно підтвердила я.

Та сто відсотків!

— Але ж щось я згадав. Чому тоді це — так, а решту — ні?

— Мабуть, над рештою попрацювали куди якісніше.

— Ні, — він хитнув головою, не дозволяючи собі цієї «марної» надії.

— Не хочеш перевірити? — запитав малий.

Я казала, що люблю Аліка?

— Ми цього не робитимемо, — знову хитнув головою Дел. 

Аааа! Невже ти знову зі своїми «ми маємо слухатися дорослих»?!

— Ти можеш просто запитати, — підказала я. — Не обов'язково збирати всіх чотирьох і перевіряти.

— Запитати що?

— Чи змушували тебе забути все, що було до замку.

— Ні, вони не могли, — не надто впевнено пробурмотів Дел. — Адже ти пам'ятаєш… і навіщо це?

— Я пам'ятаю, бо я маю захист. Ще тому, що шістнадцятирічна, яка нічого не пам'ятає, це, погодься, вже занадто. А навіщо… щоб ти був завжди відданий лише ордену.

— Що?

— Кожна людина з твого життя — це як ниточка. Чим сильніший ваш зв'язок, тим товща нитка. Смикни за неї — ти хитнешся. Якщо дві нитки тягнуть у різні боки — тонша з них рветься. Якщо ж нитки однакові по товщині — ти рвешся. Коли ж є тільки одна, вона тягне тебе, куди їй заманеться.

— Це ти хочеш сказати, що орден хоче повністю нас контролювати?

— А хіба ні?

— Ні.

— Аліку, скажи, як багато ти знаєш про зовнішній світ? — звернулася я до хлопчика.

— Тільки те, що розповіла ти.

— Тобто, якби не я, ти не знав би нічого?

— Тільки те, що нас там хочуть убити, бо бояться.

— Звісно. А тепер дивись на мене. Прості люди бояться сили обраних та хочуть їх знищити.

— Брехня, — насупившись, визначився малий.

— Прості люди бояться ордену.

Алік кивнув.

— Гаразд. Дивись, якби ти зараз зміг вийти звідси, як довго ти протягнув би?

— Ем… — питання явно поставило малого в глухий кут.

— Ліме, — я повернулася до хлопця, — як би ти вижив? Що б ти робив? Куди б пішов? Чим би заробляв? Де жив би? Чи знаєш ти хоч якісь закони? Ні? Географію? Розбираєшся в економіці?

— Достатньо, я зрозумів.

— Що саме?

— Я нічого не знаю, зате ти з якого боку не подивися — ідеал, — буркнув він.

— Ні, але мене багато вчили. Вийди я зараз за ці стіни — я б змогла подбати про себе. Ви — ні, вас виховують в залежності від ордену.

— Обрані повинні триматися разом та допомагати один одному.

— Звичайно, а король із задоволенням їх усім забезпечить. Тільки ти не думав, що буде, якщо хтось піде всупереч короні?

— Навіщо комусь це робити?

Яке шикарне мислення…

— Тому, що він буде з ним не згоден.

— Чого б йому бути з ним незгодним?

Приголомшливе мислення… промивання мозку, рівень професійний.

— Наприклад, коли його намагаються змусити робити те, чого він не хоче.

— Але заради інших це можна зробити.

У мене епітети про хід його думок скоро закінчаться… 

— Є вчинки, які не виправдовує нічого.

— Але ми такого й не робитимемо.

— А якщо попросять?

— Не попросять, — Дел нахмурився. — Орден, він…

— Хороший?

— Ну так.

Хороший. Хороший!

— Саме тому вони відбирають дітей у батьків, а тих, хто з цим не погоджується… 

— Що? Тих що? — не витримав Дел довгої паузи.

— Усувають, — підібрала я згладжене слово.

Але хлопець і так зрозумів, що і кого я маю на увазі.

— Моїх батьків убили Вільні!

— Аліку, — я повернулася до малого, — батьків Деліма та двох Вільних, які допомагали їм ховатися та захищали їх, убили Вільні.

— Брехня, — визначив Алік.

— Що?! — шоковано сказав Дел.

— Лім, — я заспокійливо поклала руку йому на плече.

— Тоді хто?!

Ні, це не просто професійний рівень… Це понад професійний рівень!

— Ми можемо допомогти тобі пригадати.

— Ні, ні, ні, ні, ні! Це… це не… це брехня!

— Деліме, брехня — це те, що сказала вона, — тихо промовив Алік.

Лім стиснув покривало так, що кісточки на руках побіліли. Зуби теж стиснув і взагалі сидів весь напружений.

— Лім, — тихо покликала я.

— Ти ж щось знаєш, так? — кинув він мені зі звинуваченням. — Знаєш, але не кажеш!

Чорт, ну за що це мені? Бачити ще одне звинувачення у нього в очах за такий короткий проміжок часу було нестерпно. Як йому, певно, нестерпно, що я зачепила настільки важливу, глибоку для нього тему, але щось «приховую». Але що я можу зробити?! Якщо я скажу, все стане тільки гіршим!

— Ми можемо допомогти тобі пригадати.

Реакцію Дела, я думаю не надто хорошу для мене, обірвав стукіт у двері. Усі троє одразу ж повернули голови до дверей. Зʼявилося хвилювання, хоча усе «заборонене» ми вже закінчили, зараз просто говорили, це не було небезпечним, щоб хтось бачив.