Глава 33. На грані ризику

Світ книги, Лінея

І тут я зрозуміла, що відчуття мене не підвели. Це точно нічого хорошого. Я у пастці. 

А ще я згадала Дела, який лежав на терасі непритомний. Як він спочатку ледь через поруччя не перекинувся. Як мені було страшно за нього… На мої очі самі собою навернулися сльози.

— Лін, я чекаю! — гаркнув хлопець.

— Я… підмінила твої пігулки того дня, — промовила тихо, ледве чутно.

Але він почув. Почув, загарчав і кинувся на мене, бо з таким вихором злості, який бушував у ньому, треба було справді вміти контролювати свої емоції. А у цьому замку цього ніхто не вмів.

— Ти!

Дел штовхнув мене, я впала на ліжко позаду, а він навис зверху й утиснув в матрац. Вільна рука хлопця в повітрі прямо наді мною з напругою стискала пальці, ніби він уявляв, як душить мене. Навіть не знаю, що його стримувало від цього, бо явно дуже хотілося.

— Ти! — знову гаркнув він.

— Я… я не хотіла. Дел, вибач, я…

— І після цього ти ще сказала Аліку, щоб він не пив пігулки?!

— Вони йому шкодять.

— А мені вони, на твою думку, що роблять?!

— Прибирають наслідки неправильного використання дару. Не повністю.

Хлопець знову загарчав. Я казала, що таким розлютованим ще його не бачила? О, так ось зараз все було набагато, набагато гірше!

— І після цього ти ще хочеш, щоб я тобі довіряв?

По моїй щоці, всупереч старанням, скотилася сльоза.

— Не смій плакати! — прогарчав брюнет.

Тактику він точно вибрав невірну, тому що від такого злого рику у мене ще й губи дрібно тремтіти почали, хоча я чесно намагалася заспокоїтися. Мусив же хоча б хтось з нас тут контролювати свої емоції! Інакше всі розмови приречені на провал. 

Та здається, Дел уже був на межі того, щоб мене придушити. І за що? За те, що я боялася за його життя. Зробила помилку, але це було настільки жахливо бачити, я так перелякалася тоді, я так каялася, я сама себе карала за неї. А тут ще і він готовий був мене прибити, хоча я насправді лиш хотіла допомогти. Щоб такого ніколи в житті не трапилося… Від цього стало так гірко, так… губи затремтіли ще сильніше.

— Гр! — хлопець відсмикнув повну напруги руку, сам теж різко встав. — Зроблю я все, задоволена?!

Задоволеною я точно не була, але сіла, зіщулилася ніби від холоду, для чогось навіть руками себе обхопила. Дел судомно видихнув і взагалі здається зі злістю закінчив, натомість присів переді мною й акуратно стер рукою мокру доріжку на щоці. Від цього жесту очі знову сповнилися сльозами.

— Лін, будь ласка, припини.

Це, звісно, не допомогло. Не вміє він із дівчатами на межі істерики розмовляти. Не думаю, що у замку взагалі колись такі були, бо ж Айран заспокоїть, якщо що.

— Не можу на це дивитися, — набагато тихіше додав хлопець.

— Пробач, — ще тихіше зірвалося з моїх губ.

— Пробачив.

Він узяв мою руку у свою і почав повільно погладжувати її великим пальцем.

— А… сердишся?

— То в минулому.

— А зараз?

— Просто покінчимо з цим.

— Ти зробиш?

— Зроблю. Все зроблю, тільки не плач.

Вдих, видих, мені стало легше. Він пробачив, хіба решта важлива? Я кивнула, обережно забрала свою руку з його і пішла у ванну.

Мені знадобилося хвилин десять, щоб привести себе до ладу, зате до хлопців я вийшла вже спокійна, зібрана і без слідів істерики на обличчі. Дел сидів на ліжку, де нещодавно сиділа я, Алік у кріслі неподалік. Вони про щось перемовлялися, але спокійно, без підвищених тонів. Підійшла до них.

— Що мені потрібно робити? — запитав Дел, ніби не було того спалаху гніву, хоч і справедливого.

— Сядь, розслабся, увійди в транс, — відповіла я.

— Якось не дуже зрозуміло.

— Ти намагаєшся сконцентруватися, а треба навпаки. Відпусти свідомість.

Здається, вільний, який був йому за другого батька, тоді саме так говорив.

— Відпустити свідомість, — зі скепсисом пробурмотів Дел.

Попри тон, хлопець кивнув і став намагатися. Тільки от він сидів і дивився в одну точку.

— Дел

— Так?

— Погляд розсій.

— Що? — він подивився на мене.

— Ти дивишся в одну точку, це елемент концентрації. Розслабся, не дивись нікуди конкретно.

Дел знову щось пробурмотів, але знову продовжив спроби. Сидів. Дивився в нікуди, це молодець. Та моє око вловило ледь помітний рух — його руки стиснули край покривала.

— Дел

— Як я, по-твоєму, маю увійти в транс, якщо ти мене постійно відволікаєш?

Я теж зітхнула. Повільно підійшла, поклала долоню на його руку і розтиснула пальці.

— Ти напружений.

Він підтиснув губи, але потім кинув. Зробила крок убік, а він відновив спроби. Долоні цього разу спокійно лежали на покривалі, але в передпліччях напруження було навіть видно. 

Я підійшла, м'яко посунула руки ближче до тіла, щоб не треба було їх самому тримати. Хлопець судомно зітхнув, але руки розслабилися. Відійшла, оглянула його та придушила бажання чортихнутись — його погляд знову сфокусувався.

— Дел… 

Його зуби стиснулися, але погляд розсіявся. Зуби розтиснулися, але тепер пальці знову почали підгинатися, піднімаючи тканину покривала. 

Ні, так не піде. Я підійшла до хлопця і поклала руки на його плечі.

— Лін, я намагаюся, — роздратовано промовив він.

— Ліме, подивись на мене, — ласкаво попросила я.

Слухняно підняв голову і явно хотів щось сказати, але я не дала — поцілувала. І хлопець, звичайно, відповів. На якийсь час ми взагалі випали, забули про усе: про пігулки, транси, замок, малого, який сидів поряд. Я забула. Та сподівалася, що і Лім теж.

— Так краще? — тихо запитала я.

Він мовчки потягнувся до моїх губ, але я притулила палець до його.

— Сісти, розслабитися, відпустити свідомість. Не намагайся контролювати це, контроль не допомагає. Навпаки — ні про що не думай. Абсолютно.

— А про це можна? — хлопець все одно мене поцілував.