32.2

Хлопчик похитав головою і з натиском вимовив:

— Вони мені не потрібні. Вони блокують мій дар. Без них я почуваюся набагато краще.

— Ні, ні та ні! З чого ти взагалі взяв, що вони щось блокують? Аліку, спочатку може бути краще, а потім що?

— А потім буде ще краще, — впевнено промовив він. 

Молодець, так і треба! Так і буде. Потім я обов'язково ще щось придумаю і буде ще краще.

— Я знаю, бо бачили записи, — додав малий. — Ці пігулки для того і були створені.

— Хто бачив? Які записи? — все більше жахався від того, що він говорить, Дел.

— Про те, для чого мої пігулки призначені.

— Щоб блокувати дар, так?

— Так.

— Дивися, у твоїх словах є одне велике нестикування — я теж їх п'ю.

— Ти п'єш інші.

— Ти сам бачив, що такі ж!

— Тільки зовні.

— Гаразд, — Дел знову глибоко вдихнув і повільно видихнув, — і де ж ці твої записи?

— За стіною.

— Як ти потрапив за стіну?

— Не я.

І ось тут брюнет подивився на мене. Недобре так подивився. Вбивчо. І таким же убивчо-лагідним голосом запитав:

— Лінеє, люба, ти маєш до цього якесь відношення?

— Так.

— Ти ж мені обіцяла! — все ж зірвався хлопець. — Жодних походів за стіну!

— Щоб подивитись на тебе, а ми не за цим ходили.

— Ми?!

— Так, Орег і Тінар були зі мною.

— Ще й діти! Лін, та що з тобою взагалі таке? Чим ти взагалі думала, коли ви це робили?

— Деле, ми бачили. Ми знайшли це.

— Та до біса це! Навіщо ви взагалі туди полізли?

— Щоб знайти це, — незворушно відповіла я.

Дел загарчав. Було видно, що він би з радістю схопив нас з малим за плечі, трусив і волав в обличчя, поки ми всі ці дурниці не викинемо з голови. На це у хлопця не підіймалася рука, але як ще можна справлятися з емоціями він явно був не в курсі.

Поряд з ним таким і сидіти було якось незручно. Алік підвівся ще колись раніше, а тут і я встала, щоб не давати йому дивитися на себе згори вниз. 

— Аліку, тобі треба пити пігулки, — нарешті звернувся він до малого, видно вирішивши, що той більш адекватний.

— Деліме, ти мене не чув? Вони шкодять мені!

— Я чув, але це маячня. Вони допомагають. Вони нам потрібні!

— Ні.

— Алік! — знову зірвався Дел.

— Делім! — відбив той. 

Молодець, хлопчику!

— Це маячня! Тобі потрібні ці пігулки.

— Ні.

— Гр… я думаю, дорослим краще знати!

— Я думаю, вони брешуть.

— І чому ти так думаєш? 

Йому все ще зберігати хоча б подобу спокою дуже складно, це видно. Наче взагалі ледь не вперше доводиться таке робити.

— Я відчуваю правду та брехню.

— Доведи!

— Скажи щось, — Алік знизав плечима.

Дел задумався. Зиркнув на мене, та одразу ж відвернувся. Видно мій вигляд знову вивів його, бо хлопець глибоко задихав, намагаючись заспокоїтися.

— Я вперше познайомився з Лін у замку.

— Брехня, — тут же відрапортував все ще блідий хлопчик. — Як це брехня?! А звідки ви знаєте одне одного?

— Ми бачилися, коли мені було шість, — пояснила я.

Брюнет мовчав, думаючи. Реакція малого була більш ніж промовистою, він би не зіграв так. Він справді здивувався, а настільки здивуватися, якби я йому розповідала цей факт раніше, він би не зміг. І Дел це розумів.

— Ми знаємо, як тобі допомогти, — сказав Алік, не дочекавшися від Дела реакції.

— І як же?

Чомусь говорячи він знову пропалював в мені дірку. Я мовчала, але хлопець уже й сам зрозумів.

— Ти обіцяла більше ніколи до цієї ідіотської ідеї не повертатися!

— А це Алік запропонував.

Чистої води провокація, я знала. І Дел, звісно, повівся. Настільки розлютованим я його ще ніколи не бачила. Але браво, він зміг узяти себе в руки й нас не прибити.

— Я не буду цього робити.

— Чому?

— Крім того, що це абсолютно ідіотська ідея?

— Так, крім цього.

— Не хочеться ставати ще на крок ближче до смерті, знаєш! А з огляду на те, що ви хочете зробити це прямо тут і таємно, то завтра зранку… — він не договорив. 

Не зранку, а вдень. Ми це вже проходили. Тільки вдень тобі стане погано.

— По-перше, якщо ти не віриш у те, що є інший спосіб увійти у транс, тоді у тебе нічого не вийде і ніякої шкоди також не буде. Це тільки доведе твою думку і ми більше до цього не повернемося. Ні я, ні Алік, ні ще хтось з моєю допомогою. По-друге, якщо вийде, ти переконаєшся, що є інший спосіб і він правильний, зовсім тобі не шкодить, а ще зможеш запитати все, що тільки захочеш. У будь-якому випадку, ти не просто нічого не втрачаєш, ти у виграші. І останнє, — я засунула руку в кишеню і дістала дві його пігулки, які ще залишилися після експериментів.

— Ти ж казав, що ми різні пігулки п'ємо, — сердито нагадав Дел Аліку, глянувши на них.

Але хлопчик і сам дивився на мене з подивом.

— Це не його, це твої, — пояснила я.

— Звідки?!

— Кхм… ну, мені їх не Аріза дала, якщо ти це хотів дізнатися.

— Ти їх вкрала?!

— Кхм… на кшталт того.

Дел почав ходити по кімнаті туди-сюди. Видно, щоб знову мене не прибити, бо злий такий… та раптово зупинився навпроти мене.

— Аліку, ти ж відчуваєш брехню, так? Я поставлю одне питання.

Від його тону в мене по спині холодок пробіг, а під поглядом хотілося знітитися. Ой, буде щось нехороше зараз… 

— Аааа… потім ти погодишся? — запитав малий.

Аліку, я тобі обожнюю!

— Я подумаю, — не повівся на це Дел. — Лін, люба…

Допоможіть хтось, мені вже втекти хочеться! А він ще і зробив крок до мене, ніби мені й так тиску психологічного недостатньо було.

— Давно хотів запитати, — продовжив Дел. — За що я маю вибачити тобі?