Глава 32. Небезпечна спроба

Світ книги, Лінея

— Аліку, як справи?

За невинним питанням, яке я комусь із дітей частенько ставила за сніданком, сьогодні ховалося дещо більше. І ми троє це розуміли.

— Нормально, — блідий малий усміхнувся.

Нормально… ну «нормально» — це не так добре, як «добре», але й не погано, як «погано». На жаль, за присутності кількох зайвих пар вух запитати щось ще було проблематично, тому доведеться вдовольнитися такою відповіддю. 

Тільки подумала, що чекати аж до вечора я не можу, як згадала, що Алік якраз і є останньою дитиною, яка не ходить на розвиток дару. Що ж, магію перечекати я цілком зможу.

На подив хлопців та моє задоволення, хлопчик після магії вийшов до нас на вулицю.

— Алік?! — Дел навіть захвилювався. — Щось трапилося?

Я зробила страшні очі, благо саме стояла за спиною хлопця, але малий і сам розумів, бо нас не здав. Хоча хотілося йому, було видно, що хотілося. Прив'язався він до брюнетика. Ну, так… я теж. Всі ті дні мені його не вистачало. І лише вчора я знову засміялася по-справжньому.

Заява Аліка про те, що він просто прийшов з нами побігати, викликала у хлопців ще більший подив (справді давно вже не приходив для цього), але водночас Дел зрадів. А я тут же напросилася з молодшим наввипередки, хоча хлопці й дивилися на мене з осудом. Та знаю я, що раніше йому важко було бігати! Я ж не мчати збираюся. Так, тихо мирно пробігтися, а вже біля воріт можна було й поговорити.

— Як себе почуваєш?

— Не знаю, дивно.

— Що саме?

— Начебто і як завжди, але слабкості та запаморочення немає.

— Це ж добре.

— Але здоровим я себе не почуваю, — похитав головою Алік.

Так, це вже не так легко… ми можемо припинити шкодити тобі, але як вилікувати я ще не вигадала. Але те, що тобі більше не ставатиме гірше, вже добре. Чудово. І дає нам час для того, щоб вибратися та знайти гарного лікаря.

— Ми щось придумаємо.

Малий уважно подивився на мене і потім кивнув.

— Що? — не зрозуміла я.

— Ти не брешеш.

— Ти вже відчуваєш?!

Він невпевнено кивнув головою.

— Давай перевіримо, — у мене вже загорілися очі, хлопчик теж з ентузіазмом закивав. — У мене лікарський дар.

Він скривився, насторожився і похитав головою.

— Це тому, що мій дар — ментальний захист.

Алік кивнув. Тоді здивувався і глянув на мене з німим запитанням.

— Лін! — гукнув нас Дел від замку. — Ви йдете назад чи ні?!

Ні, дорогий, я тут все життя стоятиму.

— Давай і справді підемо, тільки повільно.

Алік кивнув і ми побрели назад.

— Коли я потрапила в замок, вчителі покликали менталіста і він впливав на мою свідомість.

— Навіщо?

Малий вже не кивав, одразу запитував. Але було видно, що він прислухається до себе. Ще не звик до здібності, тільки знайомився з нею і своїми відчуттями.

— Тому, що я не жила тут від народження і мені не говорили щодня, що орден — це добре, а Вільні — погано.

— Але ж так і є.

— Аліку, подивися на мене, — я зупинилася і хлопець за мною. — Вільні — добре, орден — погано.

Малий насупився. Сильно насупився.

— Ти не брешеш, але… 

— От тому на мою свідомість намагалися вплинути. Вони не хочуть, щоб ви про це дізналися

— Чому?

— Тому, що ви повинні служити ордену.

— Навіщо?

— Йому це вигідно. Сила, влада, таке інше, — я кивнула на замок і ми продовжили йти.

— Але у них не вийшло на тебе вплинути.

— Вони про це не знають. Як і про те, що ти повернув свій дар. І дізнатися не повинні.

— Тому що він небезпечний?

— Тільки для тих, хто бреше. Для них.

— А Делім?

— Він теж може дізнатися правду, йому достатньо лише поставити запитання. Але його дар корисний, тому вони вчинили інакше — використовують його, але змушують робити це неправильно. Тому Дел не пам'ятає нічого з трансу. І це… шкідливо.

— Вбиває його.

— Так, — зітхнувши, визнала я.

— А ти знаєш як треба?

— Так, я бачила одного разу. І просто з історії знаю.

— То розкажи йому! — миттю запропонував Алік.

— Я вже намагалася, він не слухає.

— Мене послухає.

— Ні, не думаю.

— Але ж можна спробувати!

— Ти розумієш, що якщо в нас не вийде його переконати, він здасть нас усіх?

— А якщо ми цього не зробимо? — справедливо запитав Алік.

— Він загине, — зітхнула я.

— Отже, нам потрібно це зробити.

— Виходить, у нас немає вибору, — погодилася я. 

Але щось мені підказує, що це буде ох як нелегко… 

***

— Алік?!  Що таке? — вигукнув Дел, як відкрив двері й побачив малого.

Я ж знала, що він прийде, тому що саме так ми домовилися. Після історії, коли Ренат піде до себе і нам не доведеться нічого придумувати, щоб випровадити його. Для старшого ще точно було рано.

Другий раз на день Дел виглядав здивованим і водночас схвильованим поведінкою Аліка. Так, він до хлопчика теж привʼязався, як і малий до нього.

— Привіт, — Алік усміхнувся, мʼяко відсунув Дела й ступив у кімнату. 

Хм, і коли це він таким устиг стати? Скромненьким раніше був… 

Брюнет ще більш здивовано зачинив двері й поглянув на хлопчика.

— Ти погано почуваєшся?

— Краще, ніж за останні кілька років.

— Так… І що тоді привело тебе?

— Хочу, щоб ти почувався так само.

Алік тримався впевнено та спокійно, але все ж сів на підлокітник крісла, на якому сиділа я. Молодець, малий. Я б взяла тебе за руку, щоб ти точно відчував підтримку, але під поглядом Дела не можна, на жаль. Та я сподіваюся, що ти все одно так відчуваєш, що я поряд, з тобою.

— Вони знайшли ліки?

— Ні.

— Тоді що ти маєш на увазі?

— Ми знайшли причину.

— А чому ти про це говориш, а не Айран? — підозріло запитав Дел.

— Тому, що знайшов її не Айран.