Глава 30. Зміни

Світ книги. Лінея.

— Народ, — зовсім без почуття такту спитав він, — а ви вже нарешті помирилися?

— Я ні з ким не сварилася.

Дел від такого відкрив рота і стояв так з хвилину точно, явно вчорашнє згадуючи. А я навіть кінчик язика прикусила, щоб не засміятися. Аж раптом стало не до сміху, бо ми всі троє дружно підскочили та ще й скрикнули.

— Займатися, а не балакати, — посміюючись заявив Глер. 

Завжди кидається блискавками й ірже потім з нас!

Довелося замовкнути. Мені-то не складно, а ось обличчя брюнета до кінця уроку ну таааааакі муки виражало!

— А тоді вночі ти теж зі мною не сварилася? — коли урок закінчився і ми залишилися на вулиці втрьох запитав брюнетик.

— Уночі? — Ренат підозріло на нас подивився.

— Ні, — відповіла я Делу.

Брюнет відкрив рота, але я перебила:

— Запитаєш, що це було, і я тебе стукну.

Раптом він усміхнувся.

— Знаєш, а я тобі не вірю.

— Це ще чому?

— Ну… — він усміхнувся ще ширше, — з багатьох причин.

І так виразно дивився на мене, що я у всіх подробицях згадала минулий раз, коли він казав, що мені не вірить. І що було далі…

— А ще тому, що ти все ще мене не вбила.

— Гр! 

Тепер захотілося його вбити! Дуже захотілося! І я навіть кинулася на нього, тільки мене шатен притримав, а брюнет в цей час сміючись відбіг від нас. Смійся, смійся! Я вирвалася, а бігаю швидше!

І все ж таки сміятися він міг. Це тільки коли я потрапила в замок, я бігала швидше. А завдяки моїм постійним схематичним тренуванням хлопці вже наздогнали мене. Хлопці ж.

І ось бігла я за одним брюнетистим гадом. А йому, мабуть, не сподобалося тікати, бо раптом різко зупинився. Я не чекала такого, тому налетіла на нього, а хлопець підхопив, закружляв, а потім притиснув до себе.

— Вб'ю! — прошипіла я.

Дел засміявся.

— Гад неадекватний! — знову прошипіла я.

— Зате милий, — він підморгнув.

— Вб'ю!

— А може, поцілуєш?

— Вб'ю!

Дел вирішив взяти все у свої руки — поцілував сам. І якщо в мене і прослизнула думка вкусити його величність нахабство, то швидко розтанула. Як і всі інші.

— Лін… — прошепотів Лім, коли ми відсторонилися, важко дихаючи.

— Вб'ю, — пошепки пообіцяла я.

— Не вірю, — він усміхнувся. — Лін… давай не будемо, га?

— Що не будемо?

— Сваритися. Я не хочу, щоб все було… як було.

— Це ти зі мною не розмовляв, — нагадала я.

— А ти весь час з малечею була!

— А що мені було робити? — фиркнула я. — Мовчазно дивитись на тебе?

— Лін, — він насупився, — ну годі. Давай забудемо це.

— У мене пам'ять хороша.

— Лін… будь ласка.

— Лім, — почала я.

— Так? — промуркотів вдоволено.

— Дел, — виправилася я.

— А може все ж таки Лім? — він нахилився ближче, явно з підлою метою змусити мої думки перетворитися на кашу.

— Дел, — я на секунду заплющила очі, щоб дати думкам протверезішати, але його близькість все одно заважала.

— Лім, — поправив він. — Мир?

— Ніііі, — насилу простягнула я, все ще намагаючися розібратися з думками.

— А так? — він прошепотів ледь не у губи й торкнувся буквально на секундну, дражнячися.

Так… думки, будь ласка, зберіться у купку. Він так близько і... очі. Сірі очі. Неправильні. Мені треба з ним помиритись, щоб виправити це. А ще я цього хочу. Але потурати своїй упертості й примушувати його мене просити було здорово, я б і ще не проти. Але його губи так близько… 

— Добре, — прошепотіла я, здаючись.

Очі хлопця засяяли, а я спритно вивернулась і повільно пішла до Рената.

— Лін… — долинув ображений голос. 

А тому що нічого було дражнитися, я теж так умію! І не важливо, що і самій хочеться повернутися в його обійми.

— Помирилися, — повідомила я шатену результати переговорів.

— Так… я помітив, — пробурмотів Ренат, з очима повними суму.

Хоча ми й помирилися, та проводити багато часу з хлопцями я не стала. З усім, що ми дізналися вчора за стіною, сьогодні я мала набагато важливішу справу. А тому взяла в допомогу Тінара і ми пішли переконувати блідого малого врятувати своє життя.

— Аліку, ти мені віриш?

Хлопчик кивнув головою.

— А довіряєш?

Алік подумав і знову кивнув головою.

— Тоді не пий пігулки.

Я не хотіла так одразу говорити. Та малий сказав, що ж вчителі сказали… і йому ж погано… і Делім теж п'є… Тому і довелося вдатися до такої часткової маніпуляції.

Алік мені вірив. І Тінар теж вірив. Він підійшов до Аліка й акуратно забрав в нього з пальців невелику баночку з пігулками. Хлопчаки подивилися один на одного й один одному кивнули. Тоді Тінар простягнув баночку мені, а я з вдячністю малому її взяла.

— А Делім? — запитав блідий хлопчик.

— Він п'є інші. Він же і п'є тільки після використання дару.

Алік кивнув. Зітхнув. Подивився на Тінара. Потім знову на мене.

— Все буде добре, — спробувала підбадьорити малого.

— Вони нас обдурюють… навіщо?

І що мені сказати?!

— Аліку, лише один день. Ти зрозумієш, — і це буде коштувати тисячі моїх слів. — Якщо ні — забереш пігулки.

Хлопчина подумав та кивнув.

— Тільки пообіцяй мені одну річ, гаразд?

— Яку?

— Що б тобі не здавалося, спочатку поговориш зі мною. Не з учителями.

— Чому?

— Тому, що це, — я вказала на пігулки, — тобі дають не просто так. Вони не хочуть, щоб ти мав дар. І вони не повинні дізнатися.

Алік подивився на Тінара, той кивнув головою. Тоді блідий хлопчина кивнув також.

— А Делім? Ви прочитали щось про Деліма?

— Так… але з ним все складніше.

— Але ти зможеш щось зробити?

— Тільки якщо він дозволить… але я обов'язково це зроблю.