Глава 29. Дурниці у твоїй голові

Реальний світ. Ніка

— Ти все ж таки дописав.

— Так.

— Продовження?

— Ні, історія закінчена.

— Радий.

Я навіть не питала — стверджувала.

— Не знаю, — він знизав плечима. — Вони мені подобалися.

— Персонажі?

— Так.

— А як ти…

— Дописав? Навчився сприймати персонажів як персонажів та нічого більше. Мотивація була… Я ж не міг просто так взяти й прийти сюди, треба на честь чогось.

— Нової книги?

— Так, типу того.

— Але навіщо?

— Алекс же сказав — я хотів знайти тебе.

— Міг просто прий, — я осіклася. 

Не міг, я не вдягала кулон. Але відразу поправила саму себе:

— Прийти. Ти ж знаєш, де мене знайти. Твій друг передавав мені кулон.

— У величезній школі, де безліч дітей та куди сторонніх не пускають? До того ж у вас уже канікули.

Канікули — це, звісно, ​​умовно. Канікули у всіх, тільки не у випускників. У випускників останні тижні, а вже дні, перед іспитами. Мені б теж сидіти та вчити зараз, але Гошка правильно каже — я й так усе знаю. Я весь час навчалася, а не сподівалася за останній рік підтягти одинадцятирічну програму.

Сиділа, думала й дивилася на брюнета. Той теж сидів і дивився на мене.

— Що? — не витримала я.

— Пробачиш мені?

— Ні.

— А що мені зробити, щоб так?

— Не знаю.

Я сердилася. За все. І за брехню особливо, бо про неї тільки сьогодні дізналася. Якщо все інше вже багато обдумувала, то ця новина грюкнула по голові лиш кілька годин тому.

— Можеш спробувати пояснити причину.

— Я не хотів, щоб…

— Щоб що?

— Історії, персонажі, події — все це певною мірою відбиття автора.

— І?

— Лін схожа на тебе.

— Зовні.

— Не тільки, — Богдан хитнув головою, — з боку видніше, ви схожі.

— Чим?

— Хоч би навіть своєю невпевненістю.

— Де обрана невпевнена? — фиркнула я.

— А навіщо на початку вона щоранку в дзеркало дивилася?

Щоб побачити, нагадати собі, хто вона, якою має бути і… повірити, що зможе.

— Вже не дивиться? — побачивши розуміння на моєму обличчі запитав він. 

Я похитала головою. Вже знає, вже вірить.

— То і ти змінилася.

Так, раніше я б нізащо не змогла підійти та сказати таке. Та й потім теж… змінилася, це правда.

— До чого ти ведеш?

— Лім і Лін… це ж відразу було зрозуміло.

— Мені ні.

— Хоча б тому, що він у замку єдиний за віком підходить.

Гаразд, ось про це я могла подумати. Але добре, що цього не зробила, так було б… не те.

— Його колір волосся змінився, — продовжував Богдан.

— І що?

— На який?

— На брюнета. Йому так краще.

Зітхнув. Наче намагається пояснити щось просте дитині, а вона ніяк не розуміє.

— Як вони зараз?

— Посварилися.

— Нічого не нагадує?

— А має? — здивувалася я.

— А хто винний був?

— Обоє.

І вона не ідеал, але і він сам відштовхнув.

— Ніко, уві сні мало що відбувається просто так. Це все відбиття реального, відбиття почуттів.

Я сиділа і дивилася на брюнета, який сидів і дивився на мене, сенс слів якого я не вловлювала. А ще кажуть, що дівчата висловлюються незрозуміло та одними натяками! І взагалі, якийсь креативний у нього спосіб миритись — підкидати мені незрозумілі загадки. Миритися… брюнет та сварка.

— Хочеш сказати, вони посварилися, бо ми посварилися?

— На кшталт того.

Мда… стоп. Винні обоє, так? А я… сказала тоді жахливу дурість. Точніше навіть не дурість. Я сердилась і сказала це спеціально, мені хотілося, щоб йому теж було боляче.

— Пробач, — видихнула я.

— Вже пробачив.

Про що я, йому пояснювати було не потрібно.

Гаразд, думаємо далі. Змінилося волосся, що з того? Нібито косить під Дефа, та й добре. Делу й справді так більше йде, ніж блондином бути. Чому був блондином? Не знаю, немає у мене друзів-блондинів. Може якраз книжок із блондинами у головній ролі перечитала. Неважливо. Думаємо далі. Є у нас хлопець-брюнет і… Лім та Лін. А Лін це ніби відбиття мене.

— Це через те, що вони закохалися?

Ну, ще не закохалися (напевно), але однозначно один одному подобаються.

Брюнет кивнув, а в мене ледь очі не повилазили.

— Дефе, вибач, ти — дурень?

Кивнув, але все ж таки сказав:

— Але ж схожий на мене.

— Та ні крапельки! 

Той взагалі до експериментів не схильний, на відміну від непосидючого письменника.

— А волосся?

— Він просто став брюнетом.

— Нічого уві сні просто не буває.

— Слухай, невже схоже, що я в тебе збиралася закохуватися? Це лише персонажі!

— Я це зрозумів… вже.

— Серйозно? Все було через це?

Неохоче кивнув.

—  Боже, ти що приколюєшся? А ти хіба не про це мені розказував? — обурилася я. — Чому ти пишеш під псевдонімом. Що люди шукають себе у твоїх книгах, а там не правда, то не вони?

— Про це, — покаявся брюнет.

— І тобто якщо не розповідати мені, які фільми дивишся, то я не закохаюся? Це так працює, по твоєму?

— Та я що знаю, як воно працює? — він повів плечем і нахмурився. — Ніхто не знає, хай ми усі й пишемо про любов. Тоді це здавалося правильним.

Я закотила очі й пробурмотіла:

— Ти точно дурень.

Стовідсотковий. І навіть не знаю, чи це лікується.

— Нік, вибач, будь ласка. Я…

Я знову подивилася на нього і схотілося сміятися. Непристойно дико заржати. Це така дурість і… і на неї неможливо злитися. Знову закотила очі та кивнула. На обличчі Богдана засяяла усмішка.

— Твоя година закінчилася.

— Я знаю.

— Йди, фанати чекають.

— Залишиш мене їм на роздертя?

— А думаєш, я можу тебе від них урятувати?

— Ні, але мені веселіше буде.

Я трохи подумала, подивилася на годинник і усміхнулася: