28.2

Поки ми гіпнотизували одне одного, шукаючи відповідні слова для обурення, знову вліз Алекс:

— Він шукав тебе.

— Що? — я навіть погляд від цього шантажиста відірвала.

А кумир витягнув фотографію. Мою фотографію, якої я ніколи не робила. Але на ній точно була зображена я. Моє обличчя, волосся як завжди на ніч заплетене в косу, а от одягнена в улюблену футболку, в якій я завжди й з'являлася уві сні. І ще в таких же улюблених джинсових шортах, але їх не було видно, я тільки до пояса була. Стояла на абсолютно однотонному фоні, ніби у студії фото робили.

— Звідки? — здивовано запитала я.

Алекс кивнув на Дефа, але про це я вже здогадалася.

— Звідки?

— Уві сні все можливо.

Так, гаразд, припустимо. Я так не вмію, але думаємо і приходимо до висновку — уявити й з'явиться. Або щось на зразок того.

— Навіщо? І… — я знову повернула до господаря приголомшливого собаки, — а ви…

— Можна на ти.

— А ти…

— Істинний? Так. А це, — він показав на мою фотографію, — якщо побачу — привести тебе до Богдана.

— І в кого такі є?

— У всіх моїх знайомих, — неохоче відповів брюнет. — Ти обов'язково прийшла б сюди, але я не був певен, що… захочеш мене бачити.

— О, саме тому ти попросив мене до тебе привести!

— Нам потрібно поговорити.

— Не хочу.

— Але ж ти підійшла.

— Хотілося виговоритися.

— Я… оцінив.

— А що сказала? — зацікавився один із моїх улюблених авторів.

Чомусь повторити, та ще й у його присутності, мене не тягнуло. Довелося невдоволеному Богданові, який свердлив мене гнівним поглядом, відповісти:

— Що я — брехлива скотина.

У черзі позаду нас знову хтось ахнув, а я так мило усміхнулася фентезійному лжеперсонажу:

— Що з цього через свою неправдивість тобі не подобається?

— Та коли я тобі брехав?!

— Значить з другим ти згоден?

— А тобі від цього стане легше?

— Не знаю. А брехав, — я подивилася на Алекса, — ти теж замість сорокатрирічного мужика бачиш набагато молодшого придуманого ним персонажа?

І ми вдвох дивилися на брюнета. І навіть хаскі повернув голову за нами.

— Я був не правий, — визнав Богдан.

— Був.

— Вибач.

— За що конкретно?

— За все.

— Розпливчасто.

— За брехню.

— Ні, — подумавши, відповіла я.

— А за решту?

— Ні.

Він стиснув зуби, потім вдихнув і видихнув, заспокоюючись.

— Сходи прогуляйся, — в черговий раз нагадав про себе Алекс.

Ми вдвох здивовано подивилися на письменника, але, трохи подумавши, брюнет кивнув і зник у натовпі.

— Ти колись пробувала дістати щось зі сну? — запитав Алекс.

— Ні.

— Можеш спробувати, але не факт, що в тебе вийде. Це страшенно складно.

— Інакше всі Істинні озолотилися б.

— Ні, не вийде.

— Чому?

— Талант не можна використати для наживи. Як тільки ти починаєш думати про гроші, а не про сам процес і книжки, якщо ми про письменство говоримо, він… переводиться.

— Тобто?

— Спробуєш витягнути діаманти або щось інше — дар піде. Але я зараз не тільки про такий спосіб говорю. Якщо ти писатимеш тільки для багатства, він теж піде. Через це обдарованих і називають Істинними — вони роблять це тому, що не можуть цього не робити. Тому що живуть цим, люблять це, це їхнє покликання.

— Тобто я теж можу… втратити дар?

— Тобі ж подобається писати?

— Так.

Подобається, я сама це вже зрозуміла. І навіть не через світ, вседозволеність та інше, а бо… подобається. Думаю, якби навіть зараз мені перестав снитися замок обраних, я все одно дописала б книгу. І може навіть почала ще одну.

— От поки це буде на першому місці, можеш на цю тему не переживати, — побачивши розуміння на моєму обличчі, Алекс повернувся до початкового. — Я це до того, що витягувати речі зі сну може далеко не кожен. І це не завжди виходить, це справді дуже складно, — взяв у руки мою фотографію. — Тут п'ять таких, але я б і одну не зміг.

— Як тоді він зробив це?

— Важливі почуття, причина. Чим сильніше — тим легше це зробити. А знайти тебе… ти ж знаєш, що раніше ніхто не знав, хто ховається за цим псевдонімом?

— І ти?

— Я знав його як Істинного, але що саме він писав — ні. І він не хотів, щоби хтось знав. Ти бачила всіх тих людей, що прийшли заради нього? 

Я кивнула. Бачила, чула, перейнялася.

— Він прийшов сюди не через них. Він прийшов знайти тебе.

— Я зрозуміла, — закотила я очі. — Він чого тільки не зробив і все через мене, тому я мушу його за все пробачити. Ти ведеш до цього?

— Ні, але вислухай його. Люди роблять помилки й потрібно хоча б іноді давати їм шанс їх виправити. Хіба він ще його не заслужив?

Я… я не знаю. Я хотіла б, правда, хотіла. Щоб я не говорила і як би себе не поводила, а це все одно тисне. І мені не вистачає його. І так, я часто вночі думала, що могла б вибачити його. І ще я думала, що йому начхати, а виявилося — ні.

Але коли я побачила його, саме Дефа, який сидів там. Коли зрозуміла, що він ще й про це мені брехав, це реально розлютило. І я злюсь, сильно злюсь. Якби не це, то все було б набагато простіше. Якби не це, то я б точно з ним поговорила. Про щось. А потім уже подумала. 

А так злюсь. І все-таки мені не вистачає його…

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я — думаючи, а Алекс повернувся до шанування фанатів своєю усмішкою. Минуло трохи часу і брюнет намалювався поряд, уважно дивлячись на мене. А я так само уважно подивилася на нього, ще раз подумала і в результаті все ж таки сказала:

— Я голодна, а твій обід скоро закінчиться.

Він трохи усміхнувся, а ось Алекс усмішки не приховував. І коли ми йшли, ще урочисто заявив, що тепер брюнет йому точно буде винен. Той не заперечував.