Глава 28. Зустріч з вигадкою

Реальний світ. Ніка

Книжковий фестиваль. Навіть не знаю, що мене більше туди тягнуло — продовження деяких із моїх улюблених серій книг, які вперше будуть там представлені та продаватися, можливість поспілкуватися з письменниками, кілька цікавих лекцій, які будуть проводитись, чи сама атмосфера грандіозної щорічної виставки найкращих книг та новинок усіх найвідоміших видавництв. 

Це те, на що я очікувала. Тільки ось що вийшло… 

— Нік? — Марк здивовано і водночас насторожено на мене подивився. — У тебе такий вираз обличчя… 

— Який? — машинально запитала я.

— Кровожерливий.

— Тобі здається.

— Добре, тоді про що ти думаєш?

— Просто мрію поговорити оооон з тією людиною.

— Е… ти впевнена? — Марк оглянув немаленьку чергу, яка моїй мрії заважала.

— Абсолютно.

Знову оглянувши купу народу, братик поспішно змився.

— Дякую, що підвіз, — сказала я вже його спині.

Стояти довелося довго. Дуже довго, але воно було того варте. 

Мабуть, усі в цій черзі вважали так само. Ну а як інакше, коли тут сиділа легендарна зірка, яка вперше показала своє справжнє обличчя? Ось від того, що вперше і настільки легендарна, до зірки стояла така величезна черга. Усі прагнули отримати автограф, купити нову дуже довгоочікувану книгу і хоч словом перекинутися зі своєю зірочкою. 

Обожнюваною, тут взагалі без варіантів. Поки я стояла, такого наслухатися встигла! Натовп фанатів, однак, сильна зброя. І чого вони про кохану й обожнювану свою тільки не говорили! 

Тим приємніше було, коли прийшла моя черга. Зірка від своєї зірковості вже помітно притомилася, он навіть голову опустила і кільком останнім людям усміхалася лише віддаючи книгу. А коли я тільки стала в чергу, ще сил вистачало весь час, крім підпису, дивитися в очі й усміхатися. 

Зараз же лише питання, що я хочу. Сказала назву першої книги, що потрапила на очі. Рука зірки потяглася за книгою і відкрила форзац.

— Для кого підписати?

— Від однієї брехливої скотини! — з невимовним задоволенням продиктувала я.

Позаду хтось охнув. Зірочка нещасна від подиву навіть сили голову свою брюнетисту втомлену підняти знайшла. А ось на чергову фальшиву усмішку її вже не вистачило. Зате вже через кілька секунд замість неї з'явилася щира, справжнісінька, а він видихнув:

— Бель!

— Вероніка, — крижаним тоном поправила я.

Попри все він усміхнувся ширше.

— Богдан.

— Та мені начхати.

Його усмішка стала ще ширшою, хоча куди вже там! Демонстративно поглянув на гігантську чергу позаду мене:

— Не думаю.

— Це взагалі не у твоєму стилі.

— Ти теж раніше скромнішою була.

— Життя навчило.

— Життя або…? — його усмішка стала лукавою.

— Один самозакоханий фентезійний тип!

Усміхатися мій нічний знайомий перестав.

— Поговоримо?

— Немає часу.

— А якщо я організую?

— Яким чином? — фиркнула я.

Знову усміхнувся, загадково так. Наче знає щось, чого я не знаю.

— Я покажу.

— Не маю бажання.

— Будь ласка.

— Ні.

— Десять хвилин.

— Обійдешся.

— Знаєш, — брюнет знову задумливо глянув за мою спину, — десять хвилин, або я більше жодної книги не підпишу.

Чорт, а знає, на що тиснути! Гад, гадський гад! Після того, скільки я тут простояла, я не можу допустити, щоб решта стільки ж стояла дарма. І він же зробить це, просто піде!

Купити книгу вони зможуть, але ж не за тим приходять сюди. Купити можна і в магазині, і на сайті, так набагато зручніше. А я навіть писати продовжила тому, що мені вигаданих персонажів шкода стало, хіба я можу так вчинити з багатьма живими людьми?

— П'ять, — роздратовано буркнула я.

Деф… Богдан усміхнувся, покликав дівчину і щось тихо сказав їй. Вона кивнула і голосно оголосила:

— В автора година обідньої перерви, кому тільки купити — проходьте.

— П'ять хвилин! — суворо повторила я.

— Пообідати мені все одно потрібно, — підморгнув брюнет, встаючи й прихоплюючи мене за собою.

— Куди ми?

— Організовувати тобі більше часу.

— Це виключено.

— Подивимося.

Ми нахабно обійшли чергу до іншого автора, одного з мого обов'язкового списку, між іншим. Занадто молодий і брехливий усміхнувся йому:

— Дімо, привіт. Книга потрібна, організуєш?

— Та без проблем, — той якраз чиркав щось черговому шанувальнику.

З найдобрішим виразом обличчя автор віддав підписану книгу, ще й словами цю свою доброзичливість висловлюючи. Потім відкрив ще одну свіжо надруковану книгу і повернувся до нас:

— Для кого? — побачив мене і протягнув, — зрозуміло… — написав кілька рядків і віддав мені книгу. — Тримай, — і вже Дефу. — Знайшов все ж таки.

— Дякую, — той плеснув одного з моїх улюблених письменників по плечу. — У суботу все в силі?

— Звісно.

— Тоді до зустрічі.

— Ага, — він знову глянув на мене й усміхнувся ще ширше, — удачі.

Чому в мене таке почуття, що бажали її не мені?!

— Не спи, — Деф потягнув мене за собою далі.

— Що значить «знайшов все ж таки»?

— Дімка — Істинний.

— Це не відповідь. Чекай, що?!

— Істинний письменник.

— Це… вау!

Мене це спантеличило настільки, що навіть нічого не питала деякий час. А потім ми вже знову встигли нахабно проігнорувати простих смертних і підійти до ще однієї моєї улюбленої письменниці.

— Олено, — на обличчі брюнета знову з'явилася усмішка.

— Богдане, — вона теж усміхнулася, а потім глянув на мене, сама дістала і відкрила на форзаці книгу. Поки писала, спитала. — Все ще сердишся?

— Сердиться, — відповів за мене той, хто намагався книгами підлизатися. Зрозумів, що до мене не доходить, що питання мені адресоване.

— Він, звичайно, дурень, але вибач його, — вона простягнула мені книгу, а я здивовано відкрила рота.