Глава 27. Правда

Світ книги. Лінея.

Я починала хвилюватись. Сильно хвилюватись. Орега не було вже хвилин п'ятнадцять, не менше. А він завжди слідував домовленості й повертався вчасно! А сьогодні — ні. І я хвилювалася. І Тінар теж.

— Лінея, — нарешті долинуло крізь стіну.

— Орег! Орегу, що трапилося? Ти чому так довго? Йди сюди!

— Я не можу.

— У сенсі не можеш?

— Не можу, — у голосі малого чулося хвилювання, — не можу, як раніше не міг.

— Йому не вистачає, — промимрив Тінар поруч зі мною.

— Як раніше… не вистачає… Тінаре, а як працює твій дар? У сенсі, мені ти допоміг разово, посилив і мені вистачило миті, а щодо здібностей на кшталт Орега? Наскільки діє посилення?

— Воно… не знаю. Найсильніше на початку.

Звичайно, блін! Чому я не думала про це раніше?! Треба було подумати й малому наголошувати на цьому!

— А потім іде на спад? — уточнила те, що вже і сама здогадалася.

— Так, — пробурмотів Тінар, з острахом дивлячись на стіну, — невже він… 

— Тш! — обірвала я Тінара і вже голосніше. — Орегу, ти пробув там занадто довго і тобі вже не вистачає сили пройти назад. Знайди вихід, через який ведуть Дела. Ми зараз теж туди підійдемо.

— Лінея, — ще більше захвилювався малий по ту стіну.

— Орегу, ми зараз все зробимо. Іди до виходу, яким вони користуються. Все буде добре.

Він щось сказав, але я не розібрала. Повторила ще раз і малий погодився йти до виходу. Туди ж побігли ми з Тінаром. Я одразу переналаштувалася на магічний зір і стала вивчати плетіння на дверях.

— Що ти бачиш? — смикнув мене за рукав Тінар.

— Я бачу… що я бачу… що це цілком знімається.

— Ти можеш їх відчинити?

Я знову оглянула плетіння на дверях й ствердно кивнула.

— Орегу, мені потрібно трохи часу.

Хлопчик з того боку дверей відповів, але слів я не розібрала. У будь-якому разі завдання зрозуміле. Для мене складним воно не було, хіба треба було точно запам'ятати плетіння, щоб потім відновити. Саме це було найскладнішим.

У будь-якому іншому місці я б взагалі з такого захисту посміялася, бо його могла зламати навіть дитина. Дитина, яку навчали магії, а тут із цим проблеми. Гадаю, навіть для вчителів це був досить високий рівень, адже свою освіту вони отримали тут. А ось мною займалося три професіонали, тому за якийсь час плетіння було обережно відсунуте від дверей. 

Хлопчаки, коли побачили одне одного, видихнули з полегшенням. Хоча, на мою думку, весь ступінь жаху від того, що хтось міг дізнатися про наші вилазки, вони не усвідомлювали. Це і на краще. І коли ми вже втрьох стояли по «нашу» сторону стіни й дивилися на двері, я все ж таки запитала:

— Орегу, чому ти затримався? Що трапилося?

— Я щось знайшов.

— Знайшов?! Що?

— Не знаю. Ось тут, — показав пальцем на карті, яку сам малював кілька ночей тому, — кімната. Там є папери.

— Які?

— Я не знаю, — малий зніяковів. — Я погано читаю.

Так, це зрозуміло. Я щось призабула про його вік.

— Скільки їх?

— Багато!

— Дуже?

— Дуже.

Дуже багато паперів… у мене немає сумнівів, що мені варто на них поглянути.

— Хлопчики, я йду туди.

Обережність — мій девіз. Але якщо я вже з дверей заклинання відсунула, то чому б і ні?

Малі увʼязалися за мною, та я не заперечувала. Краще приглядати за ними, а не переживати, чи вони кудись не влізли самі. Бо в те, що вони зараз спокійно підуть спати, я не вірила ні краплі. А ще Орег вже орієнтувався і швидко привів нас до кабінету.

— А що шукати? — запитав Тінар.

— Щось про Деліма чи Аліка.

Мда… шукати можна довго. Паперів тут було неміряно, цілих кілька спеціально поділених на секції шаф. Що найгірше — ми переглянули всі теки на «Д» та на «А», але хлопців не знайшли. Це було б логічно в іншому місці, де розставляли б за прізвищами, але в обраних немає прізвищ. Не в цьому замку. Не в Ордені.

Для перевірки теорії ми переглянули ще й усі «Т», «О» та «Л». Тінар справді допомагав, а Орег тільки супився і маявся поряд. Хотів бути корисним, та не міг і це його ображало. Не здивуюся, якщо читати він стане вчитися більш наполегливо.

Нікого з нас у теках не було. Отже, інформація про тих, хто зараз у замку, знаходиться в іншому місці. Думай чому… Ближче, щоб у разі потреби не перебирати все. 

Я озирнулася і погляд зупинився на великому робочому столі. Шість ящиків по три з кожного боку. Я повідкривала усі й моя здогадка підтвердилася — в одному з них лежали тринадцять тек. Ще й зручно так лежали, за віком відсортовані, тому спеціально запам'ятовувати їх порядок не довелося.

Дел, Дел, Дел… вони знали. Вони все знали. Знали, що неправильне використання вбиває його. І це вони навчили його так. А щоб протягнув довше, зробили пігулки. Вони можуть відтягнути момент смерті, але допомогти хлопцю — ні. Адже це лише пігулки, куди їм до сили дару.

Алік… бідний, бідний хлопчик. Його дар дозволяє відчувати правду та брехню. Здається, я нещодавно думала про долю обраного із такими здібностями. Так ось вона — пігулки, що блокують дар. Навіть не знала, що таке взагалі існує! Воно і зрозуміло, адже ніхто в цивілізованому світі не став би використовувати таке навіть для небезпечних людей, бо ці пігулки вбивали. 

Дар — це як частина тебе, її не можна забрати без шкоди. Це як змусити серце зупинитись, тільки результат розтягнутий на роки. З кожним днем, з кожною таблеткою хлопчику ставатиме лише гірше.

В інших теках було менше корисного, переважно те, що я вже знала. І так, про дар Рената їм також було відомо. А про мій ні, тільки незрозумілі записи таких же не надто зрозумілих (він сто відсотків знущається!) слів пророка. 

І нотатки про те, що зі мною на початку Делу було краще, але коли посварилися — стало гірше. Потрібно якимось чином змусити нас помиритись. Або переселити мене ще ближче. В ідеалі взагалі до нього до кімнати.