Глава 26. Нічна зустріч

Світ книги. Лінея.

День минув… дивно. Дела не було на уроках. Раніше я з ним прогулювала, а сьогодні — ні. І це було настільки незвичайно, що я часто ловила себе на тому, що озираюсь, ніби шукаючи його. Нахмурилася, невдоволено хитнула головою й обернулася до інших, натрапивши на уважний погляд Рената. І так щоразу! Стежить він за мною, чи що?

Бігати я не стала, я втекла. Не була впевнена, чи вийде Дел, але що його бачити, що залишатися наодинці з шатеном, який явно хотів мені щось сказати, не тягнуло ні крапельки. 

За обідом, як і за сніданком, я вдавала, що мене взагалі не існує і на мене нікому звертати уваги не варто. Особливо двом хлопцям, які сидять з боків від мене! Таке в принципі було нормою, останнім часом я так і робила. Тільки раніше ці двоє не виглядали так, ніби просто мріють, щоб всі навколо випарувалися і ми поговорили. Що лякало, реально лякало. Я ж не зможу тікати від них увесь час.

Після історії я миттєво опинилася з дітьми, де й провела весь час, аж до сну. А потім йшла, насторожено прислухаючись і навіть акуратно виглянула з-за рогу, переконуючись, що біля моєї кімнати нікого немає.

***

Все відбувалося за вже відпрацьованою схемою. Крім одного. Коли я вийшла з кімнати, щоб піти й зустрітися біля стіни з хлопчиками, наткнулася на погляд брудно сіро-зелених очей, які трохи світилися. У новачків завжди так. Навчила в темряві бачити, на свою голову!

— Дддел?

— Лін, — хлопець підвівся з підлоги, де сидів, спираючись на стіну.

— Ааааааа, що ти тут робиш? — насторожено запитала я.

— Хотів тебе запитати про те ж.

— Враховуючи, що це моя кімната й таке інше…

— Враховуючи, що ти вийшла в коридор, а зараз середина ночі й таке інше…

— Враховуючи, що це коридор перед моєю кімнатою і зараз середина ночі, що ти тут робиш? — не здавалася я.

— Чекаю, поки ти вийдеш.

— Що? — я ледве повітрям не поперхнулась.

— Чекаю, поки ти вийдеш, — повторив хлопець.

— Чи не простіше було вранці прийти?

— По-перше, — Дел ступив до мене, а я чисто інстинктивно відступила, — завтра ти мене уникатимеш, як і сьогодні. Знову.

Ще його крок, мій крок. Я уперлася спиною в стіну, але хлопець не зупинився. Підійшов, упершись руками в стіну з боків від мене, від чого я відчула себе у пастці у прямому і переносному сенсах.

— По-друге, я чекав, коли ти вийдеш уночі.

— По-перше, це хто кого уникає! — обурилася я.

— Ти мене.

— Пф… по-перше, це ти зі мною не розмовляєш!

— Сьогодні також?

— А що сьогодні? — ще більше обурилася я. — Думаєш, раптом вирішив все ж таки зі мною поговорити і я з радістю все забуду, чи що?!

— Я… — Дел осікся. 

Довго мовчки думав, розглядаючи мене. Від цього погляду ставало неспокійно. А якщо згадати, що він був зовсім близько, а спиною я вже і так впиралася у стіну… відчуття і почуття зовсім змішалися. Я і злилася на нього, і раділа, куди приховувати, і хвилювалася від такої близькості й погляду цих неправильних, але гарних очей. А ще намагалася збагнути, як же звідси виплутатися.

— Ти на мене образилася?

— Не знаю.

— Погана відповідь.

— Ні, — хмикнула я, обравши стратегію.

Помотаємо нерви, йому зайвим не буде. Він мені скільки оно вимотав!

— Що саме ні? — нахмурився він.

— Не знаю, — весело відповіла я.

— Лін! — йому, на відміну від мене, смішно не було.

— Лім?

Все ж таки щось мені це нагадує. Та й від його близькості думки все не туди повертають… 

— Ти мене обманула, — він зробив наголос на «ти».

— Деле, я тебе не обманювала, — я зробила наголос на «я». — І взагалі, ти хотів — я пішла. Що тепер не влаштовує?

— Образилася, — зробив він свої висновки. — А чого ти взагалі чекала?!

— Кохання, взаємності, розуміння, — одразу видала і навіть сама собі здивувалася.

— Що? — розгубився хлопець.

— Нічого, — огризнулася я. — Давай повернемося до теми того, що ти тут робиш.

— А давай до теми того, що тут робиш ти.

— Мабуть, ні.

— Вибач, але це пов'язано.

— І яким чином?

— Знаєш, — Дел задумливо на мене глянув і все ж припинив цю гру в однакові питання, — ти сьогодні настільки мене уникаєш, що навіть не згадала про малюнок.

Малюнок… точно! Я абсолютно забула про те, що він щось малював після трансу. І я ж не бачила, бо шатен відніс малюнок і сховав у стіл майже відразу!

— І що на ньому? — насторожилася ще більше, ніж коли Дела тут побачила.

— Він привів мене сюди.

— Що на ньому?

— Ти. Вночі. Тут.

— У кімнаті?

— Ні, у коридорі.

— І тому ти всю ніч тут стирчав?

— Так.

— Навіщо?

— Наприклад, спитати, що ти тут робиш.

— Не вагома причина.

Він не відповів, але я зрозуміла, що могло надавати їй вагомості.

— А що ти спитав?

— Хочеш знати, що саме я знаю, щоб збрехати?

— Я тобі не брехала!

— Недоговорити, — погодився хлопець.

На це мені не було чого відповісти.

— То що ти спитав?

— Куди ти збиралася йти? — своєю чергою запитав він.

— А що ти минулого разу запитав? 

Може, хоч це дізнаюся… 

— Не ухиляйся від відповіді! — почав сердитися Дел.

Складно ухилятися в такій ситуації. Як у переносному, так і в прямому сенсі — він фактично тримав мене, хоч і не торкався.

Так, гаразд, швиденько думаю. Що я тут роблю? Куди я збиралася йти? Чорт, і що відповісти?!

— На зірки хочу подивитися.

Хотіти мені ніхто не заважає… 

— Саме тому ти прокинулася посеред ночі й крадешся коридором?

— Ніде я не крадусь!

— Куди ти збиралася?

— Не твоя справа.

— Погана відповідь.

— Правдива відповідь.

— Лін, — хлопець нахилився мало не до мене. — Скажи мені.

— Не твоя справа.

— Ліііііін, — застережливо так, нотки гарчання навіть у голосі з'явилися.