25.2

— Ідіот! — шипів Ренат на друга вже у кімнаті.

Я була з Ренатом згодна. Мене Дел значить слухати не хоче, бо моя пропозиція ризикована, шкідлива і таке інше, а творити чорт знає що самому можна!

Брюнет не реагував, чиркаючи олівцем по паперу.

— Щось має змусити його припинити! — продовжував шатен.

Хіба що мене послухає і почне отримувати зрозуміліші відповіді, ніж малюнки. І без шкоди для свого здоровʼя.

— Ти маєш з ним помиритися, — подумавши, заявив Ренат.

— Я з ним не сварилася.

— Ти пам'ятаєш, що ти мені тоді казала?

— Хочеш повторити?

— Не має сенсу. Але глянь, — він кивнув на друга, — ні на що не схоже?

— Про що ти?

— Ви посварилися, а він знову почав… — Ренат вилаявся.

— Ти ж знаєш, що він все запам'ятає, так?

— Не поки малює.

— Тільки ось він уже не малює.

Шатен повернувся, глянув на Дела та знову вилаявся.

— Давно?

Кивнула. Достатньо давно…

— Спи давай, — пробурчав Ренат, укладаючи брюнета і забираючи в нього папір.

Подивилась я на них, подумала і пішла до дверей. Хлопця привела, переконалася, що він дурень і при цьому в порядку, якщо можна так сказати. Більше мені тут робити нічого. За спиною почулося невиразне, але невдоволене, мукання і якась метушня.

— Та лежи ти! — роздратовано, але дбайливо шатен підштовхнув Дела, змушуючи знову лягти. — Він не хоче, щоб ти йшла.

— Справді? — я підійшла і заглянула брюнету в очі. — А я думала, він якраз цього і хоче!

— Уїдливість у твоєму голосі наштовхує на певні думки, — зауважив Ренат. 

— Залиши їх при собі.

— Тобто все ж таки підеш?

Безперечно. Я навіть збиралася розвернутися, але тут Дел узяв мене за руку і втупився своїми неправильними сірими очима з таким виразом, що сказати «так» я не змогла.

— От і добре, — пробурмотів Ренат. — Я піду.

Підхопив малюнок, по дорозі засунув його до одного з ящиків столу. Коли шатен вийшов, я зітхнула і все ж таки сіла поруч з Делом, а той одразу поклав мені голову на ноги. Вдихнула, видихнула, все ж таки змирилася. Його рука потяглася до моєї руки, але ось тут я вже її відсмикнула і прошипіла:

— Навіть не думай!

Як він думав у такому стані для мене загадка, але не робити це відмовився і так само наполегливо тягнувся до моєї руки. Смикати було вже проблематично, бо нікуди, так що я його по руці легенько вдарила, як коли мої булочки з родзинками крав з шатеном. 

Не допомогло, тож стукнула сильніше. А потім ще раз. А потім подумала, що якщо продовжувати в тому ж таки темпі, то завтра дехто мене стукне. Гаразд, не стукне, звичайно, але все одно потрібно придумати нову тактику. Була вона проста — поклала його руку на місце і різко відсмикнула свою, поки не перехопив.

— Заспокойся і спи!

Не заспокоївся, а знову потягнувся за моєю рукою. Відсмикнула, стукнула двічі, поклала його руку на місце.

— Ми так всю ніч робитимемо?

Ні, не будемо. Тому що я дещо забула. Він не загіпнозований повільний несвідомий хлопець, він просто неадекватний. А думати (як би дивно не працювало його мислення у цьому стані) чи рухатися швидше йому це не заважає. 

Була спокійна пауза, за яку я розслабилася і подумала, що він уже відмовився від своєї ідеї. Але ні. Дел різко викинув руку, схопив мою та поклав собі на голову. Спробувала забрати — не дав. Він сильніший, зараза.

Я пирхнула і відвернулася. А потім обернулася назад і другою, ще вільною, рукою почала давати йому щиглів. Не боляче, зате мені як приємно! Дел забурчав.

— Не подобається? А мені також багато чого не подобається!

Бурчати перестав, натомість уп'явся на мене своїми неправильними очима.

— Що?

Лежить і дивиться.

— Не дивися на мене так.

Лежить і дивиться.

— Ти спати взагалі збираєшся?!

Лежить і дивиться. Дала йому ще одного щигля, від чого хлопець ображено засопів.

— А нічого так на мене дивитись, зрозумів? Ти взагалі зі мною не розмовляєш!

Відвернулась. Хотілося скласти руки на грудях, але одна моя рука все ще була в нього і він не відпускав. Повернулась назад, втупилася в нього до крайності осудливим поглядом. Дел знову ображено засопів, як дитина, але свою руку прибрав. Я теж. 

Засопів ще голосніше і ще більш ображено. Та мені все одно. Я склала руки на грудях і відвернулася. Вкотре. 

Замовк. А мені довелося обернутися назад. Вкотре.

— Не дивися на мене так!

Лежить і дивиться.

— Спи.

Лежить і дивиться.

— Та годі вже!

Лежить і дивиться.

— Заплющ очі.

Лежить і дивиться. А цей погляд… мені правда від нього незручно. І знову не зрозуміло чому почуваюся винною!

— Та що мені зробити, щоб ти припинив?

Взяв мою руку, поклав собі на голову. Досі дивиться.

— Ліме, ну навіщо? — простогнала я.

Лежить і дивиться.

— Ти все одно завтра прокинешся і… 

Будеш поводитися, як баран. Упертий баран.

Лежить і дивиться.

— Та годі, га?

Лежить і дивиться. Я знову застогнала.

— Ми завтра обоє прокинемося і… 

Все повернеться на свої місця. Неправильні місця.

А хлопець лежить і дивиться. І моя рука у нього на голові. Це неймовірно дивно виглядає. І ніяково теж. І цей погляд ще… 

— Згадаєш — уб'ю, — пообіцяла я, а пальцями почала перебирати пасма волосся.

Свою руку прибрав, щоб мені не заважати. Її місце зайняла моя друга. Замуркотів, ось чисто кіт, і влаштувався зручніше. Я тяжко зітхнула, а він нарешті заплющив очі й мені стало набагато спокійніше.

***

Я прокинулася раніше. Спеціально вчора зробила світлячок-будильник. Хвилинку полежала, бо мені було добре і вставати не хотілося. Тому що тепло, затишно, мене обіймають. Подушечка не м'яка, зате жива і так мірно піднімається-опускається в такт із диханням хлопця. 

Навіщо йому це, га? Неадекват жорстокий. Як мені зараз, по-твоєму? Можна я теж вдам з себе п'яну, щоб за свої дії не відповідати? Це ж так зручно!