Глава 25. Зізнання

Світ книги. Лінея.

Цього разу ми з хлопчиками вирішили зробити інакше. Не чекати, поки Едіта засне, а зробити нашу вилазку до того, як вона прокинеться. 

Тому прокинулися ми дуже рано. За кілька годин до підйому. Точніше, я дуже рано прокинулася і послала маленьке заклинання світлячок, яке розбудило Орега. Все ж таки йти в спільну дитячу, де ще троє малюків і купа стежилок, на випадок, якщо вони прокинуться…  йому ж вибратися не склало труднощів — ліжко біля стіни, перекотився у неї й вже невидимий-нечутний для всіх. 

Окрім Едіти, але вона спала. Так, Орег все ж таки перевірив. І так, якби вона його засікла, не уявляю, як би ми викручувалися у такий час. І звісно, його б самого розбиратися з цим я не залишила б. 

Разом навідалися до Тінара, потім утрьох до стіни. Тінар підсилив здібності Орега і молодший зник з нашого поля зору. Я подивилася на хлопчика, який залишився зі мною, і порадила:

— Тінаре, йди спати.

Вперто хитнув головою і спробував приховати позіхання. Хлопчаки, хлопчаки… обидва заспані, але ні, ми цього ніколи не визнаємо.

За десять хвилин, а саме на стільки ми домовилися, Орег не встиг оглянути все. Він і сам був дуже здивований тим, скільки там кімнат. Це було програмою на ніч — дізнатися, що, де та скільки. Але як сказав хлопчик, там неначе другий замок. Купа кімнат, що ще дивно — там є люди. 

Від цієї новини ми з Тінаром взагалі роти повідкривали й стояли в шоку. Люди? У замку? Окрім обраних? Хто вони?! 

Коли Орег дійшов до опису однієї з кімнат, я зрозуміла, що то прислуга. Бо він описував кухню, хоча й зовсім не розумів, що це за кімната і навіщо потрібна. Але ж справді не на магії тут все тримається, хтось і готує, і пере речі. 

Як прибирають не знаю, може й магією. Адже для цього потрібно бути по цей бік стіни, а тоді ми можемо побачити прислугу, чого вчителі допускати не хочуть. Те, що хлопці не знали про існування прислуги тому підтвердження. 

Загалом, хоч вилазка і була інформативною, явної користі поки що не принесла.

***

Справи йшли… мінливо. Орег намалював у моєму зошиті карту по пам'яті, яка була дуже неясною та умовною. На її нормальне доопрацювання пішло ще дві ночі. Вилазки ми проводили не щодня, а за розробленою мною схемою: три дні, два дні, п'ять днів, чотири дні, один день. 

Навіщо? Я певною мірою параноїк, а коли думаю про ціну помилки — параноїк до мозку кісток. Нехай Дел і поводиться як баран, але від однієї думки про те, що за межі замку йому ніколи не вийти, завмирало серце. Як і дивлячись на Аліка, який веселиться з друзями. 

Так що попри те, що слідів ми не залишаємо, що почути нас теж не можна, та й взагалі поки що все йде ідеально таємно, я перестрахувалася. Навіть на той випадок, якщо раптом когось здивує, що іноді хлопців буває розбудити складніше і вони надвечір позіхання приховують. Вранці та вдень ні, бігають собі, два живчики. А увечері вже видно.

Кімнати прислуги та службові, типу все тієї ж кухні, ми викреслили відразу. В крайньому разі перевіримо їх наприкінці, але не думаю, що до цього дійде. Сьогодні якраз був день для четвертої нашої вилазки, де хлопчик уже мав почати оглядати кімнати, але все склалося інакше. 

Дела покликав Айран. А я… я зупинилася посеред коридору біля дверей у клас історії, звідки ми якраз і виходили, і тупо дивилася їм услід.

— Що у вас з Делом сталося? — запитав Ренат.

— Нічого.

— Не схоже на нічого.

Я похмуро на нього подивилася, змусивши замовкнути.

— Ідеш? — замість того запитав він.

Тяжке питання. Одна частина мене фиркнула щось на кшталт: «Ти серйозно? Звісно, ​​йду!». Друга надулася, згадала, що я образилася і що Дел теж на мене ніби сердиться.

— Іду, — врешті вирішила я.

Під дверима я ще його жодного разу не чекала… цікавий досвід, не хочеться повторювати. Хоча і носитися по замку, щоб відволікати Едіту, також, чесно кажучи. Та і взагалі щоб Дела за стіну забирали.