Глава 24. Без них

Світ книги. Лінея.

— Ти ж хотіла як краще.

— Орегу, я завжди хочу як краще. Тільки чомусь завжди виходить тільки гірше.

— Думаєш, Делім сердиться?

— Сердиться… злиться. Ще щось. Звідки я знаю? Він зі мною навіть не розмовляє!

Не те щоб зовсім, але завжди якось холодно, відсторонено, першим точно не заговорить. Бігаємо ми все ще разом, але не хочу думати про те, що трапилося б, якби Рената з нами не було.

— Що ти будеш робити?

— Не знаю. Навіть якщо не враховувати, що ми не спілкуємося зараз, я й зробити нічого не можу. Увійти до трансу? Не погодиться, а я обіцяла більше цю тему не порушувати. Ще раз поміняти нас здібностями, ще використавши допомогу Тінара, теж не вийде. Що я ще можу зробити?

— Поговорити? — наївно запропонував малий.

— Та ми вже говорили! Все без пуття.

— Але… — хлопчик насупився, — ти ж не можеш здатися.

— Я й не здаюся. Просто… розроблятимемо інші варіанти.

— Які?

— Алік.

А брюнет хай собі дується. Я теж на нього образилася, між іншим. Я ж і справді хотіла як краще, а він поводиться як… баран. Нехай дується, не один він тут особливий.

— Алік на нашому боці.

— Не зовсім.

Я середній групі подобаюся, у нас багато таємниць, але «наша сторона» — це ті, хто хоче втекти. А вони ще до цього не дійшли, та і я говорити про щось хоч приблизно схоже не поспішала. Та хлопчик може мені допомогти. Хіба спочатку потрібно допомогти йому… 

Так ми й вирішили й вже після обіду я працювала у цьому новому напрямку.

— Аліку, ти знаєш, що в тебе за дар?

Хлопчик насупився і насторожено глянув на мене. Хм, зрозуміло, треба не настільки в лоб діяти.

— Вчителі вважають, що мій дар може допомогти Деліму.

— Справді?

Ні, але вважати їм ніхто не заважає.

— Вони ж кажуть, що в тебе те саме, що й у нього, так?

На дев'яносто дев'ять відсотків впевнена, що ні. Але говорити їм, знову ж таки, ніхто не заважає.

— Так, — Алік зітхнув. Тяжко, зовсім не по-дитячому. — Значить, ти можеш і мені допомогти?

Я дуже на це сподіваюся. Я повинна. Зобов'язана.

— З ним ще не вийшло, але… має вийти.

Тепер хлопчик усміхнувся. Теж зовсім не безтурботною дитячою усмішкою. Вона була слабкою, трохи сумною і водночас у ній була надія. Невелика, але надія. 

Здається, тепер вже можна йти в трохи небезпечні теми. 

— Ти ж теж п'єш таблетки?

— Так, кожного дня.

Ось і воно! А Делу їх дають лише після трансу. Неправильного трансу!

— Я думаю, що мені може бути корисно на них подивитися, — обережно сказала я. — Вони ж повинні вам допомагати, а мені потрібно зробити те саме. Може це… наштовхне мене на якусь думку.

— Думаєш, Аріза тобі не дасть?

— У мене вже була пара ідей і всі вони… виявилися неефективними. Не впевнена, що вчителі ще одну підтримають.

Насправді Алік просто так запитав, бо пігулок для мене йому було не шкода. Тим більше коли вони давали надію.

— Дякую!

Усміхнувся, нарешті зовсім по-дитячому:

— Пограємо?

Відмовлятись я не стала.

***

— І що ти збираєшся з ними робити? — зацікавлено запитав Орег.

Він, як завжди, радісно вибіг до мене зі стінки й розглядав пігулки, які лежали на столі. Спочатку він ще руки потягнув, я ледь встигла прикрикнути на малого, щоб не чіпав. А то ще переплутає мені пігулки Аліка та Деліма! На щастя, я встигла цього не допустити.

— Порівняти.

— Навіщо?

— Я точно не знаю. Але мені здається, що вони різні

— Виглядають однаково.

— Орегу, виглядати все може як завгодно. Важливо те, що всередині.

— А як ти порівняєш?

Еее… це була слабка частина мого плану. Досить слабка. На вигляд вони були абсолютно однаковими, за вагою теж. Я навіть сама ледь не плутала, де чиї пігулки. Врешті довелося взяти одну Аліка й одну Деліма, а інші відкласти. Так і гралася з двома, яка з них яка вже не так важливо. 

У замку нікого зі здібностями, які могли б мені допомогти, начебто немає. Зате є я, яка непогано знається на магії. Що я можу зробити? О, зробити я можу багато.

Усю наступну годину я ділила пігулки на крихітні шматочки, кидала їх у воду, кип'ятила, випарювали, різко остуджувала, змінювала тиск і займалася іншою навколонауковою маячнею. Здається, мені в дитинстві не вистачало всяких ігор в алхіміка і я намагалася зараз це компенсувати. Але, як не дивно, досягла успіху. І цілком упевнено заявила:

— Вони різні.

— І що це значить? — запитав малий, який весь цей час радісно ліз мені під руку і зацікавлено глипав на всі експерименти.

— Що хлопців дурять. Але це я й так знала.

— А що вони роблять?

— Пігулки? Не знаю. Делу вони потрібні, це точно. Якщо він і далі сам себе ламатиме, звісно. А мене він не послухає, тому далі так і буде. А що роблять пігулки Аліка я не знаю.

— А шкодити можуть?

— Можуть.

— То йому не треба їх пити, — одразу запропонував Орег.

— Треба. Принаймні, поки що ми не з'ясуємо більше. Я повторювати помилки не буду.

— А як з'ясувати?

— З'ясувати? — я задумалася. — У такого місця не може не бути записів про всіх і про все. Адже вони вивчають нас, особливо випадки на кшталт Аліка і Дела. На майбутнє, так би мовити. Пишуть інструкції про те, як змусити обраного служити тобі, і бажано при цьому не вбити… Або вбити, тут уже як вийде. Але ми ось такого-то року із двома таке провернули й от що у нас вийшло, якщо у вас будуть обрані з такими ж здібностями користуйтеся досвідом… Нам просто потрібно їх знайти.

— Де?

— Це якраз просте питання. За стіною.

***

Світ сну. Бель-Ніка

Я відчувала, що щось не так. Що якось слабенько вийшло, неправдоподібно. Разів пʼять, а то і більше, перегравала цю сценку. Вселялася в Лінею і пробувала щось придумати. Відділялася від неї й давала їй самій досліджувати пігулки. Але все було не те. Вона не могла придумати інших варіантів, так само як і я.