23.2

Світ книги. Лінея.

Піти після обміну здібностями Дел мені не дав. Не те щоб я сама планувала, але залізна хватка його руки на моєму зап'ясті й не дуже ласкавий ривок в кімнату і варіантів не залишили. Злий хлопець притиснув мене спиною до стінки й з такою ж агресивністю запитав:

— Що ти зробила зі мною?

Ой, здається, щось пішло  не так… що саме я поки не розумію, але підсвідомість вже почала шукати шляхи захиститися.

— Я нічого не робила.

Це ж Таміра. Ну і мій дар. Але не я.

— Що у тебе за дар? І не кажи, що лікарське диво!

— Що ти згадав? — спробувала змінити тему я.

— Лінея! — рик. — Що у тебе за дар?

— Як і у Рената.

— У нього немає дару.

— А ось і є.

— Годі брехати!

— Я не брешу.

— Тоді скажи, що у тебе за дар?! — шипить. 

Гаразд, шипи, то краще. А то гарчання надто гучне виходить, почують ще. Я звичайно звукоізоляцію начарувала, але мало чого.

— Захист від ментального впливу.

— Що? — розгубився Дел.

— Захист від ментального впливу. Що ти згадав? 

Ну, крім очевидного… 

— Як я тільки-но потрапив у замок.

— І що ще?

— Нічого.

— Ййййяк нічого?!

Як нічого?! А… а все інше? Сім років свого життя, наприклад!

— Ось так — нічого! — рикнув хлопець. — А ти чого хотіла? Ти ж хотіла, ти на щось розраховувала, так?!

— Не кричи на мене! — я теж гарчати вмію.

— Тоді скажи мені правду. Для різноманітності.

— Я тобі завжди правду говорила.

— Так? А твій дар щось на лікарський вже не схожий!

— Я…

— Що ти? Чого ти хотіла?

— Щоб ти згадав, — винувато прошепотіла я.

От чому винувато?! Я ж нічого поганого не зробила… 

— Згадав що?

— Те, що було до замку.

— А я згадав тільки те, в якому тупому розпачі й з диким болем я потрапив до замку.

Розпач і біль, звісно, ​​не фізичний. Ще стан шоку. Але… але чому це? Чому?

— А як же все інше? — розгублено прошепотіла я.

— Інше? Наприклад, убивство моїх батьків? Ти це хотіла, щоб я згадав?

— А тебе не дивує, що ти цього не пам'ятаєш?

— Лін, у мене на очах їх убили! Це наслідки шоку та стресу.

— Ти настільки впевнений? Тому що я чула подібні історії. І діти, якраз внаслідок шоку та стресу, пам'ятають кожну дрібницю, кожну мить! Це відкарбовується в пам'яті на все життя!

— Схоже, я не звичайна дитина.

Я гірко засміялася. Ну, звичайно, ти ж обраний! Нам ніколи не дадуть бути звичайними та жити як звичайні люди.

— Деліме, — дуже серйозно почала я. — Мій дар — захист від ментального впливу. Коли він потрапив до тебе, то ти почав згадувати. Це означає, що вплив на тобі був.

Хотілося сказати, що це означає, що тобі мозок промивали, але я стрималася.

— Був, — несподівано легко погодився він. — Ти не знаєш, але тоді тут останній рік навчався один хлопець, Шерн. Менталіст. Звідси й вплив.

— Ти так спокійно про це говориш?!

— Ти уявити не можеш, як мені було погано. Він допоміг.

— Забути твоїх батьків? Це допомога?

— Забути той біль, — хлопець важко зітхнув і відступив на крок. — Я ж згадав зараз, значить це все, що він зробив.

Ні, не значить. Це… як я раніше про це не думала! Шерн вчився тут останній рік, отже, йому було двадцять п'ять. А мені — шістнадцять. Звичайно, його дар вже набрав повну силу, а ось мій — ні. Мені ж самій Тінар допоміг! 

Робимо знижку на те, що на стан шоку навіювання лягає жахливо, отже, сеанс проводили далеко не один. І багато сил на це витратили. І якщо все інше супер важливо і там перестрахувалися, то його почуття після потрапляння у замок — ні. Якби я була Айраном (або хто тоді був головним), я б взагалі не хотіла, щоб він забував ці почуття. Таке підживлення для ненависті… 

У будь-якому разі, зглянулися головні над хлопчиком чи Шерн, але й це допомогли забути. Працювали не так довго та якісно, ​​от і результат. Це він згадав. І в очах стільки болю, стільки приреченості! 

— Ліме

— Лін, будь ласка, — він перебив і повернувся до мене спиною. — Я… хочу побути один.

Я зітхнула, але тільки коли опинилась за дверима. Як же все огидно виходить! Навіть якщо зважати на те, що фактично слово я не порушила, це все одно був обман. Але я не думала про це, я думала, що він згадає. Згадає, а тоді зрозуміє, навіщо я це зробила. І про використання дару теж згадає, якщо захоче щось дізнатися чи уточнити — запитає сам. 

А зараз виходить… погано виходить. Я його обдурила. Нехай не порушувала слова, але обдурила. І навіщо? Щоб він згадав, як було хлопчику після вбивства його батьків? І тільки свою думку підтвердив — добрі дорослі разом із Шерном бідного хлопчика пошкодували, дозволили це забути. А тут з'явилася я погана і змусила згадати! І… і чому я так жахливо почуваюся?