Глава 23. Сварка

Світ сну. Бель-Ніка

— Деф

— Так?

— А багато книг ти написав?

— Достатньо.

— А скільки?

— Достатньо.

— А багато часу на одну йде?

— Пристойно.

— Та ти дістав уже! — вибухнула я. — Скільки можна?!

— Бель, твої питання теж дратують.

— Що такого жахливого трапитись, якщо я дізнаюся про тебе хоч щось?!

На жодне запитання він не відповідав. Що завгодно, навіть на тему музики чи фільмів (що вже зовсім неконкретне та непримітне!) говорити не хотів. Я взагалі всі можливі теми перебрала, он навіть до книг дійшла, може він хоч би на них відповів. Ні, не відповів. І що сам читає — лише за жанрами. І улюблених авторів також не сказав!

Він не відповів, але я йому й шансу такого не дала. Та й відповідь мені була не потрібною.

— Думаєш, я буду за списком авторів сидіти й скрупульозно визначати тебе в реальному світі? Як ти це взагалі собі уявляєш? І навіть якби дізналася, хто ти. Що з того?

— Бель, ти не

— Не повинна цього робити? Звісно! Я тобі що іграшка на ніч? Нова гра, коли у свій світ повертатися не хочеться? Знаєш, що схоже? На собаку в клітці, до якої на годину на день приходить пограти улюблений господар, от на що схоже!

— Бель, це не так!

— Та звісно! Що, ти сюди не розважитись приходиш? То будь ласка, я завжди тут. А ти такий весь крутий і таємничий, тільки коли сам захочеш! 

Хотів він, до речі, щоночі, але тут явно його більше неласкавий до нього світ постарався.

— І робиш, що захочеш! А те, що я теж жива, тобі начхати! Що, складно поговорити? Та хоч про щось! Чи мені з тобою тільки цим світом політати можна, його історією повеселити?! Ну так, я ж для того й існую!

— Бель

— Та не Бель я! У мене взагалі є ім'я! Справжнє! Але тобі ж на це теж начхати, так?! Це ж реальний світ, а реальному світі мене не існує! Мене там немає, я ж мале нетямуще дівчисько зі сну! 

Я виговорилася. Начебто. Просто втомилася вже кричати. Та й толку? Зітхнула, глянула на цього надто молодого для своїх реальних років персонажа з ідеальним підкачаним тілом і привабливим обличчям з невідомої книги й стало гірко.

— Знаєш, тепер я розумію, чому вона тебе покинула!

Після цієї фрази вираз обличчя Дефа кардинально змінився. Біль, розпач, агресія. Злість на мене, ясна річ. Як я взагалі посміла, га? Так, боляче йому було через мене. Та й начхати. Я теж зла, мені теж боляче і я навіть хочу, щоб тобі було так само!

Що зробив Деф? Зник.

— Ну звичайно, що ти ще міг зробити?! — закричала я. — Це ж так зручно — тікати від усіх проблем! 

Піти, як тільки іграшка тобі набридла. Зникнути й більше не повернутися, якщо собака тебе вкусила.

— Ну і йди! Іди, можеш не повертатися!

Схопила перше, що потрапило під руку і шпурнула його об стіну. Потім ще щось. Потім на емоціях перевернула шафу, розбила стільцем вікно, зламала стіл. Стрибок і я падаю з великої висоти цього замку. Хотілося кричати і я закричала. По щоках текли сльози. 

Вир води все наближався, гуркіт ставав все виразнішим, мого голосу вже не було чути, але це було неважливо. Удар, жахливий біль по всьому тілу, наче всі кістки зламалися, я знову кричу. Потік захоплює та тягне вниз, легені наповнює вода. Ще удар, в очах потемніло. А наступної миті я прокинулася.

Заціпеніння. Мертве заціпеніння. Нічого у житті мене ще не лякало більше. Декілька наповнених жахом секунд і я все ж таки змогла поворухнути пальцем, потім іншим, потім і всією рукою. Зітхнула з полегшенням. 

Сонний параліч, так це називається. Десь я читала про це. Свідомість прокинулася, а тіло ще ні, через що ти не можеш і ворухнутися. Бо уві сні ти переживаєш дуже багато всього, якщо тіло буде те повторювати, можна багато чого собі зламати випадково. Якщо я політати спробую, наприклад, ага. Тому параліч — це хороша річ, хоча і лякає, якщо різко прокинутися. На щастя, вже минулося. 

Рука сама потяглася до кулона на шиї, з силою смикнула, але ланцюжок виявився міцним. Зробила ще ривок, завтра напевно на шиї проступить синець. Він не піддавався. Злісно прокрутила ланцюжок на шиї, дійшовши до замочка. У темряві я не бачила, та й пальці постійно зісковзували. 

По щоках текли сльози. Хотілося щось зламати. Нарешті замочок піддався і кулон, що все ще зберігав тепло від моїх грудей, полетів у вікно. Стук об скло, гучний такий, а я раптом згадую, що це зовсім не сон і на завтра воно не відновиться. 

Підхопилася, підійшла і зітхнула з полегшенням, не знайшовши слідів тріщин на склі. Бажання відкрити вікно і викинути кулон все ж таки придушила та повернулась до ліжка. Залишок ночі я провела в неспокійній напівдрімоті, а подушка на ранок була мокрою.

— Ніка? Що трапилося?! 

Марк, напевно здивований через те, що я довго не виходила снідати (а завжди прокидаюся раніше за нього. І на багато!), заглянув до мене в кімнату і знайшов мене в напевно примітному вигляді. Можу уявити, як опухли й почервоніли очі.

— Все гаразд.

Здається, звички Лінеї вже і на мене починають переходити.

— Ніка! — від такої заяви братик поперхнувся і з докором вирячився на мене.

— Поганий сон, — виправилася я.

— Ти ж казала, що це минуло.

— Так. Це інший поганий сон.

— Нік, — брат сів поруч і взяв мене за руку, — а якщо правду? Тебе хтось образив?

— Так, — не стала заперечувати я.

— Хто? — його обличчя посуворіло, але я не звернула уваги.

— Він.

Коротко і ясно. Мені принаймні.

— Гошка?!

— Ні.

Гошка хороший!

— А хто?

— Марку, — тепер я звернула увагу на закам'яніле обличчя брата, — ти чого?

— Я чого? Ти бачила себе?

— Ні, але дякую на доброму слові.

Зніяковів. Трошечки.

— Хто? — вперто запитав він.

Один виродок із підвищеною самооцінкою та почуттям власної значущості з мого сну.

— Ти його не знаєш.