Глава 22. Експеримент

Світ книги. Лінея.

Як же мені щастить, що у замку детектора брехні немає. Ось із ним би точно були проблеми. Хоча… адже не в мене однієї. Нам брешуть анітрохи не менше, навіть у сто разів більше. Думаю, якщо у когось і з'явиться такий талант, тут з ним обов'язково щось зроблять, ось як із Делімом чи Аліком. Те, що з малим також щось зробили, я не сумнівалася.

На розвитку дару, замість бігу, я пішла до Айрана. Він уважно вислухав, обдумав мою пропозицію (хоча одразу йому не сподобалася) і дав свою згоду. Через п'ятнадцять хвилин ми троє: я, Делім та Таміра — сиділи в одному з кабінетів головного. Бо не сумніваюся, що за стіною в нього ще один. Та й те жорстке незручне крісло стояло не тут.

— Ти обіцяла! — прошипів брюнет.

— Я обіцяла, що ми нічого не робитимемо без нагляду, так? Ми під наглядом.

Саме під наглядом, хоча я все ж таки віддала б перевагу без нього. А головний свято вірить, що я також свято вірю, що мій дар допоможе Деліму, якщо ми поміняємося. Адже, начебто, результат є, а начебто — ні. А так він опиниться в тілі того, кому йому потрібно допомогти й, я думаю, Деліму має стати краще. 

Я дар не відчуваю, але, можливо, він для цього не призначений. Адже він призначений для порятунку брюнета, то може тому самому буде простіше ним скористатися за призначенням?

Подібну нісенітницю я несла, абсолютно не червоніючи. Дякую пророку. Хороше ти формулювання вибрав, просто чудове. А головний подумав, і вирішив, що це має сенс. І взагалі, гірше нікому не стане (ось, брюнетику, навчався б у нього!). Коротше, погодився він, тільки Арізу все ж таки вирішив покликати. Ну так, про всяк випадок. І от сидимо, чекаємо, а цей невдячний ще й незадоволений!

— Ти не зробиш цього!

— Чого? — я мило округлила очі.

— Ти не будеш використовувати мій дар! — тепер хлопець вже гарчав.

— Добре, — так само легко погодилася я. 

Під наглядом це все одно проблематично, тому було краще без нього. Але й так зійде.

— Тоді що ми робимо? — не зрозумів Дел. — Навіщо?

— Якщо тобі ще не сказали, то я теж маю дар. І він повинен вилікувати тебе.

В дещо іншому сенсі, звичайно. Але, на мою думку, таке лікування йому теж життєво важливе.

Дел навіть зі словами не знайшовся, тільки мовчки дивився на мене, аж поки вчителі не повернулися. З Лікією, між іншим. А головну ви навіщо покликали? Його я ще переношу, а ця жінка відверто нервує мене. Добре хоч я в неї таких же почуттів не викликаю (впевнена, тоді б моє життя стало жахливим), он навіть похвалила мене, що я, по-перше, так дбаю про брюнета, а по-друге, що тепер мої спроби під їхнім контролем. 

Обговорюваний кинув на мене багатозначний погляд, але змовчав, нічого не запитав і не сказав. Молодець, обіцянку пам'ятаємо. Може мені варто було до Лікії прийти ідеєю поділитися? Тільки не подобається вона мені, головний краще буде.

Отже, почнемо, так? Мені робити нічого і не потрібно, як і Делу. Тамірі — поміняти нас здібностями, але для неї це теж не проблема. Дівчинка змахнула руками, ніби забираючи щось у мене й у брюнета, а потім віддаючи назад, але вже з іншої руки. 

Я багато разів бачила, як вона змінює іграшки одягом та всім, що в них можна було пересувати. Їй це приносило почуття задоволення, але тільки справді призначення — обмін дарами — міг повністю вдовольнити. На багатьох дар залишав відбиток, от навіть Орег воліє пересуватися стінами, хоча з таким же успіхом міг би ходити коридорами й лише зрідка «провалюватися» на поверх нижче або проходити в потрібну кімнату без дверей.

Коли Таміра закінчила, я не відчула практично нічого. Хіба що щось відібрали й щось чужорідне дали, але це скоріше домисли, уява, що підштовхувалася рухами її рук. А ось обличчя Дела почало стрімко змінюватися. Добре, отже, працює як треба. Щит, або як там мій дар назвати, знищив ментальний вплив. Любий, у мене тільки одне найбільше на світі прохання: не спалися. 

З абсолютно приголомшеним виразом обличчя Дел вирячився на мене, а я просила тільки про одне: мовчи. Мовчи й нічим не покажи та не видай нас. Тоді буде погано обом. Особливо мені. Так і хочеться сказати щось, хоч відчайдушно замотати головою. Я не телепатка, але почуй мої думки, будь ласка! 

Але сиджу. Сиджу з такою ж зацікавленою, обнадієною, стурбованою маскою на обличчі, як і у старших. А він дивиться.

— Деліме? — головний присів перед ним навпочіпки.

Але брюнет все одно дивиться не на нього — на мене. Відкрив рота, але я швидша:

— Де… Ліме, ти як? 

Не «все в порядку?», ні. Після такого не можна бути в порядку.

Аріза за спиною хлопця немов обмацала повітря навколо нього, як вона завжди робить, і похитала головою. Головна братія нахмурилася.

— Я… не відчуваю нічого, що не повинен, — нарешті, так само дивлячись тільки на мене, сказав хлопець.

Гарне формулювання… але я хотіла б знати, що ти відчуваєш. Хотіла б допомогти. Вибач, ти міг би погодитись і це було б простіше. Напевно. Як таке може бути простіше?

Айран кивнув Тамірі й вона знову почала рухати перед нами руками, але тепер загальна обстановка сильно змінилася. Якщо досі чекали в напрузі та надії, то зараз це було мовчазне розчарування. Брюнет взагалі сидів і дивився ні на кого і на всіх одразу, його дихання було частим і важким, а кісточки рук, які стискали підлокітники, побіліли від напруження. Вибач, любий, вибач, але знати тобі треба. І… і ти впораєшся.