21.2

В голосі прорізалося гарчання, а його руки до болю стиснули мої зап'ястя.

— Ай! Деле, мені боляче.

Хватка ослабла, але по його вилицях ходили жовна.

— Навіщо? От скажи, навіщо ти постійно підбиваєш дітей робити заборонені речі?

— А чому вони взагалі заборонені?

— На все мають бути причини.

— А тобі вони відомі?

О, думаю вони б тобі сподобалися!

— На те є причини, — повторив хлопець.

Ммм… я б зараз нагадала, що під моїм керівництвом діти магічать вже досить довго і все ще нічого поганого не трапилося, але, здається, не варто.

— А твої причини я можу дізнатися?

Думаю, до них ще не готовий. Але відповісти я обіцяла… та при тому чесно. Наче я можу тобі збрехати!

— Так. Але розкажи мені все, що пам'ятаєш, — попросила я.

— Ми вже начебто домовилися.

— Це прохання.

— Тобі розповіді Орега не вистачило?

— Вистачило. І якщо спробуєш щось зробити йому… Я… Я на тебе смертельно ображусь, зрозумів?

Я ж знаю, що дар малого брюнета бісить. Особливо, коли той бачить щось, що стосується самого Дела.

— Ага, тобі шпигун ще потрібен.

— Та справа взагалі не в цьому! Я ж не починаю шаленіти через те, що тебе про мене питали! Хоча можу почати.

Не знаю, чи бачив він раніше розлючених дівчат, але, мабуть, і не бажав. 

— Не треба, я зрозумів.

— Добре, — змилостивилася я. 

Об'єктивно з мого лежачого становища, ще й коли він руки тримає (а все ще тримає, хоч і не боляче!), я мало що справді могла б зробити. Але бійся мене, все правильно.

— То що з розповіддю? — підштовхнула я.

— То що з причинами?

— Гаразд. Не хочеш, то я тобі дещо розповім. Коли тобі було сім, я бачила, як ти використав дар. І це було зовсім не подібне до того, що я почула вчора. Легко, природно, жодних наслідків.

— Я був надто маленьким, щоб наслідки було видно, — прошипів Дел.

— У тебе очі світилися.

— Вважаєш, це добре?

— Вважаю, що так. У багатьох світяться очі: у медіумів, ясновидців, лікарів, у кого це саме вроджений дар, пророків. А зараз твої очі чорніють. І це неправильно.

— Може це тому, що мій дар мене вбиває?!

— Деліме, так не повинно бути. Ти щось робиш неправильно.

— Що, наприклад?! — фиркнув він. — Дар це дар, якщо працює, значить все правильно.

— Якби ти мені розповів, я могла б сказати точніше.

— А є припущення?

— Є.

— І?

— І?

— Я пам'ятаю не багато, — здався він. — Тільки до трансу, потім — коли вже вийшов із нього.

— І як ти в нього входиш?

— Та як усі. Зосереджуюся. Потім мені запитують, я концентруюся, шукаю відповідь. У теорії.

Так… а тепер усе вже набагато зрозуміліше.

— Що ти скажеш, якщо я скажу, що ти неправильно його використовуєш?

— Що я не вірю.

— Раніше ти все пам'ятав.

— Це нічого не доводить.

— А якщо доведу?

— Як?

— Увійдеш у транс, тільки не як тебе навчили, а як я скажу.

— Знущаєшся?!

— А в чому проблема? Якщо не вийде, визнаю, що ти мав рацію і більше ніколи й нічого подібного не зроблю, всіх слухатимусь і робитиму що скажуть. Якщо вийде, зможеш сам отримати відповідь на будь-яке запитання, ти це запам'ятаєш і це не зашкодить тобі. За будь-якого розкладу нічого не втрачаєш.

— Крім того, що ти пропонуєш довіритись сумнівній пам'яті шестирічної дівчинки та піти на такі ж сумнівні дії, у невинності яких у мене немає жодної впевненості. Вже не говорячи про те, що це теж заборонено.

— Тобі хтось забороняв намагатися знайти причину своєї хвороби?

— Я й сам знаю причину!

— Та нічого ти не знаєш! І що набагато гірше, уперся і знати не хочеш!

Декілька хвилин ми однаково мовчки й однаково похмуро дивилися одне на одного.

— Добре, можеш цього не робити, тоді це зроблю я, — тихо, але впевнено, промовила я.

— Як, дозволь запитати? — роздратовано запитав хлопець.

— Таміра.

— Вона цього не зробить.

— Я попрошу і зробить.

— Їй не можна.

— Та тут нікому нічого не можна! У всіх по дару, одному Орегу бігати можна, тому що заборонити не виходить! А ти б радий йому заборонити. Що, заздрісно, так?

— Лінея! — прогарчав Дел.

— Хочеться знати на всі відповіді? Згадати все, так? Це… — я раптом осіклася, дуже чітко усвідомивши, що Таміра може допомогти мені відразу в усьому. Це ідеально! — Вона поміняє нас, я входжу в транс, або не входжу якщо ти так впевнений. Хтось із нас щось доводить іншому і міняємось назад.

— Ти цього не зробиш.

— Зроблю.

— Я цього не зроблю.

— Чому? — прогарчала я.

Так, я теж гарчати вмію. Особливо коли мене дратують. Бісять вже!

— Та ти взагалі бачила, що зі мною відбувається?! Теж так хочеш?

— Від одного разу в будь-якому випадку нічого не буде!

— Буде.

— Якщо й буде, то мізерне.

— Все одно буде. Я не дозволю.

— Деліме, а знаєш, що?! — я вже шипіла розлюченою фурією. — Ти, — і раптом замовкла. 

Таміра… може допомогти. Він не погодиться, але мені цього і не потрібно. Щоб зараз розслабився, тільки.

— Лін? — насторожився хлопець, оцінивши вираз мого обличчя.

— Пропоную угоду.

— Мені вже не подобається.

— Тобі сподобається.

— Хочеш запропонувати залишити цю тему і більше ніколи про неї не згадувати?

— Типу того.

— Та ну?

— Так, я не проситиму Таміру обмінювати нас здібностями. І не треба так на мене дивитися, вона може зробити це і без твоєї згоди, тож… 

— Припустимо, — невдоволено визнав Дел, — щось ще?

— Я не буду просити її це робити й взагалі робити що-небудь без контролю дорослих. Задоволений? 

Я ось задоволена. Дуже. У формулюванні не ясно, вона не робитиме без контролю дорослих чи я. Хоча навіть це вже було зайвим.