Глава 21. Домовленість

Світ книги. Лінея.

Нарешті я прокинулася раніше! Розплющила очі, а Дел все ще лежить поряд. Моя голова у нього на плечі, а його рука у мене на талії.

Приємно, бо вже думала, що я якась божевільна соня. Постійно він раніше прокидається. Проте легкого повороту голови вистачило, щоб я зрозуміла, що так і є.

— Невже до Янити на урок сходив?

— Ти про що? — не зрозумів хлопець.

— Ти мене навіть не малюєш. Без мого дозволу, як завжди.

— Не хотів тебе будити, — він усміхнувся.

Хм… про це я не думала. Було б проблемно мене не розбудити з огляду на те, що в ролі подушки для мене виступав він сам. Ну то це… це… а на чому мені ще спати, якщо подушка в нього одна?! Гаразд, не одна, а як мінімум три (адже нам всім вистачало, коли ми влаштували бої подушками), але це вже дрібниці.

— Тоді можеш ще не хотіти, — нахабно заявила я і заплющила очі.

А що? Мені добре. Тепло, затишно, приємно.

— Лін.

— Так?

Дел не відповів. Довго не відповідав, я навіть очі розплющила і на нього подивилася. А він лежить і дивиться на мене.

— Ну?

— Що ну? — «не зрозумів» брюнетик.

— Запитуватимеш?

— Так.

І так само лежить. І так само дивиться. І так само мовчить.

— Коли? — не витримала я.

— Пізніше.

— Чому?

— Передумав.

— Чому?

Він не відповів, тому я нарешті плюнула на це і заплющила очі. Запитає потім — потім і розберуся, а зараз я не проти ось так полежати. Добре ж… раптова думка змусила здригнутися і розплющити очі, а по спині пробіг холодок.

— Ліме, про що ти спитати хотів?

Я б передумала з однієї причини — бо добре, щоб не псувати це. І це погане передчуття мені зовсім не сподобалося.

— Спи, — прошепотів він.

Ну ні, любий! Думаєш, я ось зараз ляжу, заплющу очі, і все знову стане добре? Ні, тепер мені ця думка спокою не дасть!

Він зітхнув і пішов іншим шляхом — почав погладжувати мої плечі та спину. Ммм…  добре, здаюся. Заплющила очі й навіть влаштувалася трохи зручніше, насолоджуючись.

— Не чіпай волосся, — пробурмотіла я. 

Приємно, звичайно, але ж мені його потім розчісувати! Хоча насправді мені просто більше подобався масаж спини.

— Чому?

— Я зла.

— Але ж я добрий.

Ефекту не було, так що він тихо і награно тяжко зітхнув:

— Немає у світі справедливості.

Немає, згодна. Справедливість взагалі штука дуже суб'єктивна. А зла, то зла. Стоп! Я розплющила очі й навіть підвелася, спершись руками з боків від нього.

— Ліме, а можна я тебе запитаю?

— Еееее, а давай теж потім, га? — з надією спитав він, але я ж зла.

— Не можна.

— Не можна.

— Що не можна?

— Питати не можна.

— Ааааа, — від такого нахабства я навіть не відразу знайшлася, — а я тебе не питала, зрозумів?!

— Питала.

Ну… була справа.

— А більше не питаю!

— От і добренько, — він усміхнувся.

Я закусила губу. Не це ж мала на увазі! І взагалі, чому думати нормально поряд з ним так складно?

— Ні, я все ж таки спитаю.

— А може, не потрібно?

— Потрібно.

— Ніііі, — простягнув він, підвівшись на ліктях і опинившись ніс до носа зі мною. 

Думати стало ще складніше.

— Ти повинен мені відповісти.

— Ніііі. Але я можу зробити щось інше.

Еее… мозок довго оброблював цю інформацію, більше відволікаючись на тепле дихання, яке дражнило мою шкіру. В результаті я видала:

— А мені сподобається?

Хлопець не відповів, зате поцілував мене. Так, що руки ослабли, але він перевернув мене на спину і потреба в їхній підтримці відпала. А ось закопатися в чиюсь брюнетисту шевелюру руки вони були не проти, зовсім не проти.

— Сподобалося? — пошепки запитав він.

— Ні… — перш ніж його обличчя занадто змінилося (а спостерігати це було дуже кумедно), додала, — мало.

Мало — це потрібно виправляти, абсолютно правильно. І все-таки цей поцілунок теж закінчився, а я, попри важке дихання і всі інші відволікаючі фактори (навислого наді мною хлопця, наприклад!) постаралася повернути собі здатність думати й все-таки дещо прояснити. Думки про це «дещо» дуже швидко протвережували.

— Лім… 

— Лін, давай потім, га? — благання у погляді.

— Ліме, а… ти пам'ятаєш щось після трансу?

— Маєш на увазі, коли я малюю? Ні, я цього не пам'ятаю.

— Я ж запитала не про це.

— Правда? — Лім вирішив скосити під думку Рената про нього.

— Дорогий, — від мого тону його пройняло, — я не запитала про неповний вихід з трансу. Я запитала, що ти пам'ятаєш після нього?

— Неповний вихід? — здивувався він. — Ти думаєш, це відбувається?

— Звісно, ​​це. Що ще? — по-моєму, цілком очевидно. — Не ухиляйся від відповіді!

— Я відповім чесно, якщо ти потім зробиш те саме.

— Еееее, добре, — невпевнено пробурмотіла я.

Брюнет довго дивився мені в очі, а потім підтвердив найгірші з моїх побоювань:

— Пам'ятаю.

— Що пам'ятаєш? 

Може, ще не все втрачено?

— Все, — добив Дел мене.

Усе! Він не просто по-п'яному (а то й гірше) неадекватний, він ще й із пам'яттю! Я зажмурилася, мріючи кудись зникнути.

— Лін, — хлопець розсміявся, — подивися на мене.

Я не можу на тебе дивитись. А в очі тобі так тим більше. Це складно з огляду на те, що з такого ракурсу ти всюди, так що очей я не розплющувала, ще й голову в сторону повернула.

— Ліііііін.

Ні. Нізащо. Не можу.

Він м'яко за підборіддя повернув мою голову назад, а очі я сама приречено розплющила. Адже нікуди не подітися.

— Я радий, що пам'ятаю.

— Ще б ти був не радий! — пробурчала я, все ж уникаючи дивитися йому в очі.

Лім знову тихо розсміявся, а потім нахилився і поцілував. А потім ще раз, аж поки я все ж таки не глянула йому в очі, не побачила усмішку і не усміхнулася у відповідь. Вона була така добра, що не зробити цього було неможливо.