20.2

— Але я так хвилююся! І взагалі! Делім і це все. І ще те, що ти казала. Едіто! — я клацнула у неї перед обличчям пальцями, змушуючи звернути увагу на мене. — Ти казала, що ніколи такого ще не бачила, так?

— Ну так

— А коли ви… ну…

— Ви про що? — втрутився Леран. 

Цікаво, а йому про ці зміни аури говорили?

— Я… мені зазвичай не до цього, — зніяковіла дівчина.

Дорога, улюблена, дорогоцінна, це саме те, що мені потрібно!

— А якщо перевірити? А раптом це нормально? А може, так з усіма?!

— Не знаю…

— Едіто, будь ласка! Це важливо! Дуже важливо!

— Лінеє, чого ти хочеш? — знову встряв Леран. 

Так, хлопець — це добре. Хлопці вони схильніші до такого і на вмовляння повинні податись простіше.

— Поцілуй її!

— Що?

— Поцілуй її, будь ласка, це дуже важливо!

Не знаю, я була переконлива чи він хлопець і тому, мабуть, сам був зовсім не проти. Тягнути бідну Едіту за руку я перестала, як тільки ця ідея стрільнула в голову, так що за талію привернути кохану до себе Лерану було не важко. Як і усміхнутися найчарівнішою усмішкою. 

Сама дівчина перестала чинити опір. У мене взагалі було почуття, що навіть спробуй я зараз влізти й щось порушити, вона б не змогла відірвати погляду від його очей. А тоді він поцілував її, а я стояла так тихо, як могла. Навіть дихання затримала. Хоча, на мою думку, вони б мене все одно не помітили. І ніяк би я їм не завадила.

Едіта нічого виразного на тему аури хлопця і її змін під час поцілунку сказати не змогла. І я вже збиралася запропонувати їм повторити (виключно з метою експерименту!), але зі стіни за ними висунулась рука і показала мені великий палець. Чудово, Орег повернувся. А це означає, що Дел теж повернувся! І мені терміново (як усе в останні хвилини) треба йти вже туди, а для цього якось позбутися цієї парочки… Проблема вирішилася сама собою.

— Упевнена, що тобі Аріза потрібна настільки терміново? — запитала Едіта.

— Звісно! — вигукнула я, щоб бути хоча б трохи послідовною.

Ні. Вже взагалі не потрібна. Ніколи не була потрібна. Зображаємо занепокоєння, хоча вже здогадуюсь, що вона скаже.

— Деліму погано, ти хіба не маєш бути біля нього?

То мій священний обов'язок! Цікаво, це вона теж знає про мій нібито «дар» або натякає на щось інше? У будь-якому разі зараз у мене будуть важливіші теми для роздумів. Поспішно попрощавшись з парою, я помчала до хлопця.

— Як він? — з порога запитала я у Рената, який якраз намагався змусити друга лежати спокійно.

— Дивно. Малювати не збирається, спати теж.

Тут він помилився, бо як тільки я (як завжди проти волі. Хоча, я не надто чинила опір) опинилася поряд з хлопцем, брюнет став смирним і спокійним.

— Це точно дивно, — нахмурився Ренат.

Я тільки плечима знизала. Вже за звичкою пальці потяглися перебирати пасма його волосся. Може й дивно, але мені подобається. Так приємно, умиротворююче… якби він ще справді спав, а не перебував у дивному післятрансовому стані неадекватності упереміш з відключенням. 

В голові якраз почалися дебати на честь пошуку найкращої причини для шатена піти швидше, тому що мені терміново потрібно було дізнатися бачене хлопчиком, але Ренат і сам розвернувся (так, останнім часом все сильно полегшують мені життя) і попрямував до дверей. Я встигла помітити гіркоту в його очах, але мені було не до цього.

— Орег!

Малий вийшов зі стіни й сів на край ліжка.

— Ну що? — нетерпляче запитала я.

— Про тебе питали.

— Про мене?! 

Можна було здогадатися… але з огляду на те, що я все ще сиджу тут, нічого такого вони не впізнали.

— Так. Як допомогти тобі навчитися користуватися даром.

Ого, невже вони справді шукають допомоги та лікування? Це… навіює певні сумніви. З іншого боку, вони теж не хочуть, щоб я своїм «невмінням» занапастила такого корисного всезнайку раніше часу… У цей варіант мені набагато простіше повірити.

— А що він відповів?

— Що тобі не потрібно допомагати й твій дар з віком розвиватиметься.

Ха, звісно. У всіх дар із віком розвивається. Ну, у всіх неповнолітніх, а у дорослих він уже на максимумі.

— Гаразд, а що щодо самого сеансу?

— Коли я знайшов їх, він уже сидів. Сидів, сидів, потім його спитали, він ще посидів і відповів.

Так, добре. Я звичайно розумію, що йому сім років, але все ж таки! Потрібно допомогти.

— Як він сидів?

— На стільці, — хлопчик навіть здивувався, що я такі питання дурні ставлю.

— Ні, Орегу, у сенсі, що саме він робив? На що було схоже? Як мріяв про щось, думав про щось хороше, намагався розслабитись?

— Ні, — впевнено мотнув він головою.

— Ні?! — а повинен був так. — А як?

— Як середня група на математиці.

— У сенсі шалено сумував?

— Сидить, дивиться в одну точку, очі аж вилазять.

— Зосереджений, чи що?

— Ага.

Так… не добре. Дуже не добре.

— А коли вони запитали? Щось у ньому змінилося? Вони побачили від нього якийсь сигнал й тоді запитали? До речі, хто там був?

— Тільки Делім і Айран. І я нічого такого не помітив.

Ну, не з неба ж Дел відповідь взяв! Головний мав чекати, поки він увійде в транс. І я знаю, що мало статися, що про це сигналізує. Судячи з того, що хлопчик про це не говорить, такого не було. А сяйво очей складно не помітити! І все ж:

— Орегу, згадай все до деталей, будь ласка. Це може бути взагалі дрібниця. Може, щось з очима?

Адже не дарма вони вже не зелені!

— Може, — малий почав м'яти кисті, загинати пальці, коротше просто від нервів і зосередженості крутити руками. — Потемніли, але я не певен.

— Потемніли?

— Так, як чорного стало більше.

Це… точно не смарагдове сяйво. Погано, дуже погано.

— А потім?

— Айран спитав, а Делім сидів, сидів і відповів.

Ну це зрозуміло — відповідь шукав.