Глава 19. Здогадки

Світ книги. Лінея.

Де справедливість? Деліму, значить, дозволяти прогулювати можна, а мені — ні? Ну звичайно, я ж не корисна всезнайка!

Після магії, всупереч усім звичкам і стереотипам, що вже склалися, я залишила хлопців самих і пішла в кімнату.

— Але що це, якщо не пігулки? — вкотре запитала я.

— А йому точно через пігулки стало погано? — запитав Орег.

— З ними йому було б нормально, — простогнала я. 

Я винна. Я це зробила!

— Ти не винна.

— Винна.

— Але ж ти не спеціально.

— А це виправдовує?

— Ти ж не хотіла.

Я глибоко вдихнула та видихнула. Так, годі. Якщо я цілодобово себе цим катуватиму, то нічого іншого не зроблю і реально ніяк не допоможу.

— Слухай, тобі обов'язково це робити?

— Так, — кивнув Орег.

Малий стояв на стільці й присідав. На одній нозі. Друга в цей час поглинала ніжку стільця і… виглядало моторошно.

— У мене є завдання, його перевірятимуть. Адже зараз урок.

Так, я пам'ятаю. Хлопчика іноді відпускали до мене, їм подобалося, що ми товаришуємо. Помітити, що він самотній, було не так вже й складно. А завдяки мені він став веселішим і впевненішим, подружився з іншими дітьми.

— А що ще треба робити? — уточнила я з побоюванням. 

Може, вже варто заплющувати очі або хоча б відвернутися?

— Навчитися робити це тільки частково, — малий на мить відволікся і друга нога одразу прослизнула крізь сидіння, — щоб не було ось так, — спохмурнів він.

— Не засмучуйся, у тебе вийде.

— Напевно.

— Точно.

Хлопчик усміхнувся і все ж таки вирішив хоч частково пошкодувати мої нерви — став проходити крізь стілець.

— Чому ти думаєш, що з Делімом щось не так?

— Бо дар не може шкодити господареві. Це закон. Тим більше не дар всезнайки. Це… з історії. Дуже відома дівчина і жила вона довго та щасливо, без жодних наслідків використання.

— А може у Деліма він інший?

— Все одно, він не може шкодити йому. Це закон.

— Твій закон не працює.

— Повинен працювати, просто… у нього небезпечний їм дар. Вони щось зробили з ним.

— Ні, не працює зі мною, — мотнув Орег головою.

— Про що ти?

— Мені не можна плавати.

— Чому?

— Якщо використаю дар під водою — захлинусь.

Малий зіщулився, явно мав поганий досвід.

— Ну це… зрозуміло. Напевно. Твій дар не призначений для цього. Ти можеш плавати, якщо повністю контролюватимеш його. І це не він тобі шкодить, ти… неправильно ним користуєшся.

— То може і Делім користується неправильно?

— Але ж тебе від цього не хитає і ти не п'єш таблетки, — мотнула я головою. Але все ж таки щось у цьому було… — Орегу, ти колись бачив, як його запитують?

— Ні.

— Жодного разу? — здивувалася я. 

Важко уявити, що він чогось у цьому замку не бачив. Тим паче такого цікавого. Не кожен же так може!

— Ні, вони завжди йдуть за перешкоду.

— Перешкоду? Стіну, крізь яку ти не можеш пройти?

— Так. Поки не можу.

— А якщо Тінар допоможе тобі?

— Я… я не знаю, — знизав малий плечима, — але нам не можна. Йому не можна.

— Але ж він уже зробив це для мене. Це важливо!

— Я не знаю. Попроси його.

— Попрошу…

І не думаю, що він мені відмовить. У нас вже дуже багато секретів, чому б не додати ще один маленький? Тим більше якщо це лише допомога другу. Щось, від чого може залежати життя іншого.

— Я маю знати. Може тоді щось зрозумію, — вирішила я.

— Може бути.

— Гаразд, але що щодо Аліка? Адже він взагалі не користується даром, наскільки я розумію.

— У нього немає дару.

— Орегу, у нього має бути дар.

— Ніхто про це не знає.

— Ніхто з дітей. Можливо, крім Деліма.

— Спитай у нього.

— Я спитаю, але якщо Алік взагалі не використовує здібності, то що з ним? Якщо взагалі? Ні правильно, ні неправильно?

— Не знаю.

Ех, легко тобі сказати — не знаю. А мені розібратися треба!

— А є якісь записи? Показники всякі, як вони стежать за станом їхнього здоров'я? Загалом хоч якісь записи?

— Я ніколи не бачив.

Так, але все ж таки це не показник. Адже є перешкода, так? З їхнього боку було б безглуздо зберігати щось подібне з цього її боку.

***

Найкраще в історії — її закінчення. Той момент, коли ці безглузді фантоми стовідсоткової реалістичності нарешті зникають з моїх нещасних очей. Той момент, коли я можу нарешті вийти й постаратися забути все це як жахливий сон.

— Лін! — брюнет передбачив моє бажання піти геть й притримав за руку. — Ти не

— Делім, — перебив його голос.

Ми синхронно обернулися.

— Алік? Що трапилося? — занепокоєння хлопчика передалося і Делу.

— Можна з тобою поговорити?

— Звичайно, — він перевів погляд з мене на маленького друга і назад, а потім знову на мене, немов розриваючись між нами. — Лін, ти…

— Я піду до дітей.

Саме туди й збиралася. Є у нас одна справа.

Щастя з приводу моєї відповіді та вирішеної проблеми у хлопця на обличчі я не помітила, але він глянув на Аліка і підбадьорливо йому усміхнувся.

— Ходімо.

Іти… звичайно, я збиралася до дітей, але ця їхня дружба… і те, що Алік схвильований. Що трапилося?

Стежити за ними я не хотіла, ні. І не збиралася. Але й пішли вони недалеко. Сіли на підвіконня наприкінці коридору. Хлопчик виглядав не просто схвильованим, а засмученим, навіть пригніченим. Наляканим. 

Брюнет щось сказав йому, отримав відповідь і замотав головою. Знову заговорив. Хлопчик трохи заспокоївся, зазирнув тому в очі, ніби питаючи: «А ти говориш правду? Ти точно не брешеш? Тому що я дуже хочу в це повірити». Старший усміхнувся і підбадьорливо поплескав того по плечу, а потім випадково підняв голову і мазнув поглядом коридором. 

Звісно, ​​помітив мене. Кілька секунд ми дивилися один одному в очі, а потім я схаменулась і швидко пішла в інший бік — до дітей. Я не хотіла підглядати, я не хотіла стежити.