18.2

В себе я прийшла лише раз, а коли вони побачили, що на адекватний стан я не тягну — знову приспали.

Наступного разу, прокинувшись, я побачила його.

— ЛІМ! — я кинулася йому на шию.

— Ай, тихіше ти, — прохрипів хлопець, — задушиш.

Плювати. Брюнетик. Поруч. Теплий. Живий.

— Делім… 

І все ж таки вони помилилися, якщо думали, що його вид мені допоможе. Швидше навпаки. І нехай я вже не намагалася битися чи кричати, але натомість очі заповнили сльози.

— Лін, ну ти чого… — розгублено промимрив хлопець.

Я чого? Та я… я ж мало не вбила тебе! Сама! Ти ж… ти ж… та ти ледве дихав! І я, у цьому винна я! Ці дурні пігулки досі лежать у мене в кишені!

З жіночими істериками брюнет справи раніше явно не мав, але все ж таки на рівні інтуїції до чогось здогадався. Замовкнути. Обійняти міцніше моє тіло, що тремтіло. 

Несміливо погладив мене по спині. Потім, коли я майже повисла на ньому, підхопив на руки, сам сів і вмостив мене на колінах. Трохи хитався, щось шепотів, потім взагалі замуркотів якось. Наче колискова якась… дурний, я ж щойно прокинулася, а скільки спала до цього — не знаю.

Припинила я плакати зовсім не через те, що заспокоїлася. Просто знесиліла від цього настільки, що навіть сльози зникли. А Делім поклав мене на ліжко та взяв плед, щоб укрити мене. Знайшла його долоню і стиснула, навіть не зовсім розуміючи, що я роблю. Зупинився, глянув на мене. 

Ці очі… Делім… чи вибачиш мені колись? Чи вибачу я собі?

— Вибач, — прошепотіла я, відчуваючи, як мене знову починає трясти.

Хлопець мовчки ліг поруч і знову обійняв, заспокоюючи мене. Неусвідомлено, ніби я вже сто разів так робила і це увійшло до звички, потяглася ближче і поклала голову йому на груди. А наступної секунди підняла її.

— Фуууу, у тебе сорочка мокра, — пожалілася я.

Делім закусив губу, а потім не витримав і усміхнувся. Смішне йому! Облився водою, а мені теп… я осіклася, подумала і теж зніяковіло усміхнулася. Бо обливала його тільки я сльозами. А потім ми взагалі розреготалися (ні, це не було продовженням істерики. Начебто), я уткнулася йому в плече і:

— Фу! — знову відсмикнула голову.

А цей засміявся ще дужче! Ні, ну нормально? Подивився на мене й усміхнувся. Так ласкаво, так по-доброму.

— Не рухайся, — наказала я.

Якщо він і хотів щось сказати чи спитати — не встиг. Мій палець повільно і плавно ковзав по шву, розрізаючи нитки.

І все ж хлопець сіпнувся, добре хоч, що в інший бік. Цікаво… Я, здається, не одна тут лоскоту боюся.

— Не сіпайся, — знову повторила я і продовжила своє заняття.

Цього разу Дел був куди слухняніший, але щойно я дійшла донизу і прибрала руку — різко видихнув. Те саме я повторила з іншого боку, але там лише на плечі. Мокрий зверху шматок сорочки кудись відкинула, а потім Лім плавним рухом виявився з іншого боку від мене, а задня теж мокра вгорі частина теж кудись відлетіла. 

Це все було мені глибоко фіолетово, тому що я нарешті змогла нормально влаштуватися. Спати я все одно не хотіла, але так лежати було добре. Особливо коли Лім легенько, так само заспокійливо, погладжував мене по плечах і спині… 

Незабаром серцебиття хлопця вирівнялося, як і дихання, а рука застигла. Заснув…  цікаво, скільки він тут сидів, чекаючи, поки я прокинусь? Вже вечір і я маю сумнів, що того ж дня. Спи, милий, спи. А я… а небажання розбудити його було настільки сильним, що я навіть заспокоїлася і лежала поряд, аж поки також не заснула.

Пробудження — найгірша річ у світі. Воно розбиває цей тендітний світ, спокій, відчуття щастя. Те добре, у що ти встигла повірити, йде як сон. Воно ж їм і було, бо Деліма поряд немає.

Сльози підкотили до очей, а в горлі встав ком. Це лише сон, це був лише сон. Де він насправді? Все ще у медпункті? Чи він в порядку? Я закрила обличчя долонями, по тілу знову пробігло тремтіння. Це я, це була я. Я… я!

— Лін? — хтось підбіг і присів навпроти. — Лін, що трапилося?

— Я… — навіть говорити не можу, голос перебивають схлипи, — Делім… він… через мене…

— Лін, подивися на мене, — чиїсь долоні накрили мої й м'яко прибрали убік. — Я тут, все добре.

— Де… — мій погляд важко сфокусувався на обличчі хлопця, — Делім!

Я зітхнула з полегшенням, кинулася йому на шию і схлипнула ще дужче. Щоправда, так само поспішно відсторонилася б, якби він пустив. 

Хлопець повільно провів рукою по моєму обличчю, стираючи сльози. Такий теплий, такий близький. Підкоряючись хвилинному пориву, я теж торкнулася його, провела руками по обличчю, щоб переконатися, що це правда він, що він тут, що з ним все в порядку. А наступної секунди, підкоряючись тому ж пориву, я вже цілувала його.

Коли зрозуміла, що я роблю (а це сталося досить швидко), миттю відсторонилася, але брюнет міцно схопив мене за талію і притягнув ближче.

— Ліме, я не…

— Ну ні! — впевнено заявив він.

Зелений обідок його очей сильно розширився, а хлопець нахилився і знайшов мої губи своїми.

Здається, стукіт у двері невчасно теж стає чиєюсь поганою звичкою. Якщо точніше, то Едіти.

— Привіт, — невпевнено простягла я.

— Делім тут, правда? — дівчина впевнено зробила крок всередину, м'яко відштовхнувши мене в бік.

— Я… звичайно, проходь, — пробурчала я.

— Одягтися не хочеш?

— І тобі доброго ранку, — кивнув хлопець.

— Наскільки добрий?

— Ти про що?

— Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — хлопець знизав плечима, — я в порядку.

— Упевнений? — дівчина обійшла навколо нього, потім уважно вдивилася в обличчя. — А твоя аура вважає інакше.

— Що це означає? — я зачинила двері й підійшла до них. — Що не так з його аурою?

— Не так… як би це сказати? Вона трохи змінюється. Ненадовго. Як маленький проблиск чогось… незвичного.

— Це добре чи погано?

— Я не знаю. Того ранку я прийшла якраз уловивши такий сплеск. Набагато слабше і коротше.