17.2

День за днем, день за днем. Справи в замку йшли… ну йшли. Щось, що залишалося між хлопцями після сварки, зникло. Так само повільно й акуратно, але постійно, я ставила їм питання і вказувала на дивні речі. І паралельно вчила магії та розповідала, от як дітям, тільки хороше і на нешкідливі теми, про зовнішній світ. 

Що прогрес є зрозуміла, коли пояснювала, що таке гроші. У контексті того, що хіба не дивно, що у вас так мало математики? Усім забезпечені дітки знизали плечима і сказали, що їм це не потрібне. Ні, звісно ні. Якщо ви хочете повністю залежати від ордену… На це вони промовчали. Це добре, що не почали доводити, мовляв, орден — ліки проти всіх бід і тра-ля-ля. І ще, по очах було видно, задумалися, чи дійсно вони хочуть повністю залежати від інших. 

Молодці, думайте. Думати взагалі дуже корисна навичка.

З дітьми ми дійшли до теми сім'ї. З ними був набагато простіше і можна було більше розповідати, не побоюючись, що ще зайве слово та їхнє багаторічне промивання мізків все ж таки візьме гору і здасть мене вчителям. Вони навпаки цікавилися і мені навіть просити не треба було, бо самі обіцяли ні слова дорослим не говорити. Діти ж, відчувають таке. На рівні підсвідомості, але все ж таки відчувають. 

Тому й вийшло, що я розповіла їм набагато більше, і до братів-сестер-батьків ми теж дійшли. І це стало тією останньою краплею. Арея сказала, що хоче їх побачити, хоче знайти. Хоче, щоб вони жили тут із нею. І інші сказали те саме. 

Все ж таки виховання проглядає — життя не тут вони уявляли собі погано. Взагалі ледь уявляли. Подивитися на нього хотіли, але думки, що можуть жити не в замку, ще не виникало. Але над цим я працюватиму.

Коли Айран покликав Деліма, я вже знала, що треба робити. А хлопець глянув на нас із шатеном, зітхнув і кивнув. Молодець, все вірно, сьогодні жодних своїх питань. Не потрібно Рената нервувати ще раз.

Хитало брюнета сьогодні помітно менше, та й тягтися-перевертатися-вставати не намагався. Але мене не відпустив, смикнув на ліжко до себе.

— Ти… — шатен здивовано на це подивився.

— Я посиджу з ним.

Не відразу, але все ж таки вдалося його випроводити. 

Як і минулого разу, голова брюнетика лежала в мене на колінах, а мої пальці стали перебирати шовкові пасма. Айран з Арізою знову прийшли й залишилися задоволеними, навіть мене похвалили, що він краще почувається.

Звісно сьогодні йому краще, бо свого він не питав. Але ви думайте, що я це зробила, думайте.

— І все ж таки, нехай вип'є з ранку, — головний поставив на тумбочку блюдечко з таблетками.

Звичайно, як інакше. Може йому і краще, але ж вам не потрібно цього. Вам потрібно, щоб живий був і щоб дар його працював неправильно. Куди ж це без пігулок!

Як тільки вони пішли, я взялася до справи. Спеціально сьогодні припасла шматок хліба саме для цього. Вирізаємо потрібну форму, стискаємо до потрібної густини. Фінальний штрих — ілюзія. Звичайно, що сил потягне багато за ніч, але нічого. 

Справжні пігулки вирушили до мене в кишеню, щоб я могла дослідити їх потім і ще довести Делу, що він пив зовсім не їх.

Як я заснула не пам'ятаю, але сон знову був приємним. Дуже. Зате прокинулася вже майже зі звичною думкою. Який нахаба, а!

— Лін, не гнівайся, — хлопець усміхнувся. — Ти така мила уві сні.

А ось це ти дарма сказав. А у житті я, значить, не мила?! Тоді й буду не милою. А ну не малювати без мого дозволу! Ображеним поглядом брюнетик простежив за відібраним малюнком та олівцем.

— Віддай, будь ласка.

Він був схожий на дитину, яка льодяники випрошує.

— Ні, — я тріумфально посміхнулася.

— Зла ти, — насупився брюнетик.

Пф… штовхнула його в бік, бо нічого мене хорошу так недобре називати. Це було дарма, бо в хлопця в очах запалилися вогники. Я одразу зрозуміла, що це для мене не добре. 

Тільки от відповзти на безпечну відстань не встигла — його руки були швидшими й почали мене лоскотати. А хлопець вже на гіркому досвіді навчений, вивертався від моїх рефлекторних ударів майстерно. А потім взагалі виявився наді мною, та й руки ще тримав! Гад, просто гад.

— Важкий, зараза, — висловилася я. 

Нічим крім голови нормально ворушити не виходило.

— Ти теж не легка, — усміхнувся.

— Що?!

Помста провалилася — він мене знову залоскотав.

— Деле, припини, — крізь сміх простогнала я, але не подіяло. — Будь ласка, — нуль результату. — Ну Ліііііім!

— Так? — він все ж таки зупинився і схилився до мене.

— Відпусти.

— Ммм… я міг би. Але, звісно, ​​не задарма.

— Ні?

— Ні.

— А за булочки з родзинками? 

Ми їх обоє любимо, але добре, можу зробити велику жертву і перейти на булочки з повидлом.

— Заманливо, — хлопець зобразив задум, а потім нахилився ще ближче і на вухо прошепотів. — Тільки я твоїм словам не вірю.

Від цього шепоту щось усередині мене знову стиснулося.

— А якщо пообіцяю?

— А обіцянкам теж, — він зазирнув мені в очі, а в його власних танцювали смішки. — Пам'ятаєш, що ти обіцяла?

— Вкусити?

— А ще?

Хлопець був так близько, що я могла розглянути обідок аж біля зіниць. І той був все ж таки не сірий, а саме яскраво-зелений. Як я могла раніше цього не помічати? 

Я б подумала на цю тему, тільки думки всі кудись розбігалися… мабуть, їх лякало серце, що занадто швидко і голосно билося (моє чи його?). А губи, явно чекаючи на ці самі думки й готуючись відтворити їх у словесній формі, відкрилися… 

Пролунав стукіт у двері. Від несподіванки ми здригнулися і синхронно скосили очі в той бік. Делу ще й голову довелося трохи повернути.

— Це не Нат.

— Чому? — здивувалася я.

— Він ніколи не стукає.

— І хто тоді?

— Не знаю.

Стукіт повторився. В очах хлопця промайнув жаль і він неохоче встав. Подібне почуття охопило і мене.

— Едіта? — відчинивши двері, здивовано запитав Дел.