Глава 17. Примирення

Світ сну. Бель-Ніка

У Лінеї з її впертюхом виходило явно краще, ніж у мене з моїм. Я їй навіть заздрила час від часу. І коли у неї щось хоч трошки виходило, катувала Дефа новими питаннями. Але він щоразу або знаходив якісь відмовки, або переводив тему. Чи загинав щось таке, що запитувати про його життя ставало не цікаво.

Одного разу він запропонував залізти на шпиль замку, стати на одну ногу і балансувати так, а інший мав здувати тебе поривами вітру з різних сторін. Встояти без чітерства було до біса складно! Так то можна було себе і приклеїти до того шпиля, і уявляти, що ніякого вітру немає. Але ж так не цікаво. А от по справжньому змагатися, ммм…

Іншим разом Деф перевернувся у повітрі й став літати навколо мене головою донизу, а я не могла без сміху з ним розмовляти й в результаті ми так крутилися обоє. А ще колись телепортувався і я шукала його замком, а тоді теж стала телепортуватися і це були своєрідні хованки, де ховалися і шукали одночасно обоє.

Загалом, поки у цьому питальному змаганні серед нас з ним вигравав Деф, а серед мене і Лінеї — вона. Легко писати більш успішних персонажів, а от відповідати їм — зовсім ні.

***

Світ книги. Лінея.

Ренат справді сердився. І справді не розмовляв. І взагалі ніби брюнета не помічав. Але все ж таки його не здав, коли Айран запитав, що у них трапилося (Орег послухав). Сказав, що це через мене. Може не зміг нічого іншого швидко вигадати, але я все одно надулася. І дулася кілька днів, аж поки це почуття не переборола і не пішла до нього.

— Лінея? 

Навіть двері мені відчинив, приємно як! Брюнетику не відчиняв. А той чесно намагався щось виправити.

— Ти маєш помиритися з Делімом, — з порога заявила я.

— Це ще з якого дива? — фиркнув хлопець.

— Йому погано без тебе. А тобі погано без нього.

— Помиляєшся.

— Справді? — я м'яко відсунула його вбік і зайшла в кімнату. — А це що?

Якщо у Ліма завжди панував певний безлад (творчий, як же), то кімната старшого була більш-менш охайною. Тільки не зараз, зараз усюди щось валялося. А ще на стіні з'явилися кілька намальованих кіл, під якими купою зібралися зім'яті в кульки аркуші паперу.

— Це не

— Так! — перебила я. — Я бачила, як ти на нас дивився.

Коли бігали у дворі. Так сумно, що аж мені стало сумно.

— Тобі здалося.

— А ось і ні.

— І що з того? — розлютився Ренат. — Що я, по-твоєму, повинен робити?! Дозволити другу вбивати себе? Вибач не можу.

— Звичайно, якщо ти запрешся в себе в кімнаті й будеш кидатися папером у стіну, це все виправить, — саркастично заявила я, від чого Ренат насупився та стиснув зуби. — Нічого розумнішого не зміг придумати?

— Та він не слухає!

— А що ти казав? Не робити так? І що він ідіот?

— Ну… типу того.

— Мо-ло-дець, — я закотила очі. — А він так відразу ж і перестав, звичайно.

— І що ж змусить його це зробити?

— Ренате, ти не думав, що якщо людина готова піти на таке, то для неї це справді важливо?

— Мені теж багато чого важливо! Наприклад, щоб одного разу не настав день, коли мені вже не треба буде тягти його до кімнати! Ти цього не бачила, не знаєш. Раніше все було інакше. Йому могли ставити кілька запитань і набагато частіше і все було добре. Потім почало з'являтися легке запаморочення, потім — слабкість та інше. Думаєш, він раніше теж валявся у відключенні всю ніч? Ні! І звали його будь-коли, ми потім і на уроки ходили. Зараз лише ближче до вечора. І я маю просто на це дивитися? Нічого не робити? Тому що це йому важливо?

— Ні, але ти не можеш накричати на нього, обізвати та змусити забути про все. Знаєш, про що він питає?

— Про батьків.

— Так. Він навіть не пам'ятає, але почуття втрати залишилося. Подумай, як йому? Він лише хоче згадати, воскресити бодай у спогадах, хоч так повернутися до того життя. І знаєш, якщо він втратить і тебе, то вибір між тоді й зараз стане набагато простішим. Подумай про це.

Я розвернулась і пішла, але вже біля самих дверей обернулася:

— Ренате.

— Так?

— Не можна просто заборонити щось людині, але можна спробувати дати їй це іншим способом.

Подумай, любий, подумай. Ти йому потрібен, я бачу. Як і він. А в інший спосіб організуємо, я допоможу. Може не зовсім іншим, але результат має бути кращим.

Коли вони встигли помиритись (посеред ночі, чи що?) не знаю, але наступного дня вже на магії було видно, що щось змінилося. Та й бігали ми вже разом. І після того із задоволенням з'їли натирену за сніданком тарілку смакоти. Тарілку я вирішила не повертати — обійдуться. 

І не важливо, що обід був за годину. Краще на ньому теж натирити й потім разом з'їсти. Так смачніше. Ренат, на відміну від брюнета, зайвим занудством не страждав і оцінив відразу ж, як і попросив навчити. А я що, мені не шкода. Головне — заходи обережності, щоб не помітили. А саме цьому я й навчала насамперед.

Найприємніше після історії, від якої мене все ще трясло, було саме піти та з'їсти смачну булочку чи бутербродик, намагаючись цей страшний урок забути. Тільки так і рятувалася, слово честі. Правда ненажерливість вже двох хлопців сильно заважала, але я без сорому і совісті била їх по руках, щоб сильно не нахабніли, нагадуючи саме про сором і совість. 

В них такі речі, мабуть, були відсутні, бо не працювало. Щобільше, в якийсь момент хтось із них здогадався мене лоскотати, тож у них теж з'явилася потужна зброя. Хіба що травмонебезпечна, але ж я не винна, що не можу спокійно лежати, а тремчу і дриґаю ногами? Ось самі й винні. 

Синець я по душевній доброті звела ще в зародку, про що й пошкодувала, бо мені вирішили помститися (нескладно вгадати, яким способом), але вже були набагато акуратнішими й тримали міцно…  гади. 

Навіть Орег прийшов перевірити, що це зі мною таке. І дуже здивувався, коли я сказала, що все гаразд і навіть засміялася. А потім він теж пожалкував, що прийшов, бо його раптово теж смикнули на ліжко і теж залоскотали. А коли я спробувала бідному стражденному допомогти й тоді про мене знову згадали… рятувалися ми втечею. Малий сміючись ковзнув у стіну, а ось мене Дел все ж таки біля дверей наздогнав, обхопив за талію, притиснув до себе і розгорнув.