16.2

Навчання у цьому замку — просто щось. Деліма звільнили, бо йому начебто треба відпочити. А мене — за компанію. Бо Глер глянув на мене, фиркнув і махнув рукою, мовляв, йди куди хочеш. А Айран, мабуть, подумав, що чим більше я з брюнетом часу проведу, тим більше зможу таємниче нейтралізувати дію їхніх таблеток, тому й з історії відпустив. За це дякую, уроки Раїда — травма моєї психіки. 

В результаті взагалі весь день ми були вдвох, бо шатен свого слова дотримався. Навіть після магії одразу кудись зник. Ми побігати прийшли як завжди, а його не було. Довелося удвох, але це було невесело. 

Брюнетик, мабуть, теж так подумав, але розв'язання проблеми знайшов — почав за мною ганятися. І, навіть не знаю, зараз таким раптом витривалим став, або раніше прикидався, але таки заганяв мене. У якийсь момент я просто впала на землю, розкинула руки вбік і вставати відмовилася. Він усміхнувся і впав поряд. 

Ні, все ж таки його витривалість я переоцінила. Сам теж втомився. Щось було ось у такому лежанні, навіть слів не треба було. Від чогось хотілося посміхатися.

Але відпочив він перший.

— Лін, ну вставай.

Ні, мені й тут добре. На сонечку так розморило, яке вставати?

— Деле, відчепись.

— Обід пропустимо.

— Можеш йти.

— А ти?

— А я тут посплю.

Кидати мене йому явно не хотілося, що, звичайно, приємно. Але й обід пропускати, через що бідненький сидів і страждав від вибору між мною та їжею. В результаті вчинив простіше — взяв мене на руки й поніс.

Це приємненько, тепленько так… обвила руками його шию, треба ж допомагати у добрій справі! Гарний хлопчик, розумний хлопчик. У замку прохолодніше, а ще ліжечко там м'якше, тому неси.

***

Вдруге за день прокинулася, потяглася і знову натрапила на усміхненого брюнетика. Який сидів поруч і абсолютно безсовісним чином використовував мій стан — малював мене! 

Та сердитися навсправжки не вийшло, надто доброю була його усмішка. А ще я виспалася і перебувала в хорошому настрої. А коли побачила тарілку на тумбочці, то взагалі!

— Ти мені їжі натирив?

— Ні, діти принесли.

Молодці. Тирити їжу я їх навчила майже відразу після нічного бачення і як вони вже впевнено користувалися! Адже так смачніше. Тим більше без поглядів будь-яких суворих тіток. Тарілка — то явно про мене дбали, але все ж таки дарма і її взяли, бо повернути буде складно. Та нічого, розберемося.

— Так завжди смачніше, — я сіла і поставила тарілку на коліна. 

Точно молодці, толк в смаколиках знають. Бутербродики, сирні кульки, маленькі солоні кексики з шинкою, булочка з кремом. Всього трохи, його і на столі зазвичай мало. Переважно там всякі салати та інше «корисніше». Зате якщо ось так нишком натирити та назбирати вийде більш ніж достатньо.

— Ти їх навчала? — насупився Дел.

— Спробуй.

— Дітей не можна вчити магії.

— А хіба сталося щось погане? — я створила маленький вогник і нагріла над ним кульку, щоб сир усередині розплавився. — Спробуй, так завжди смачніше.

Може він і хотів побурчати про своє занудство далі, але аж надто апетитно ласощі виглядали. Здався.

— І справді смачніше.

— А то! Я поганого не скажу.

Напевно, совість не дозволяла одночасно їсти принесене дітьми й казати, що так робити не можна, бо продовжив хлопець лише коли дожував.

— Лін, так робити не можна.

— Ліме, це невинне заклинання. На мою думку, — я взяла кульку і підігріла, — тобі просто не подобається, що ти сам так не вмієш. Ще кульку?

Мила усмішка — наше все. Та й тарілка їжі в руках. Хлопець пом'явся, але, мабуть, совість у нього не настільки сильна. Взяв. А мені не шкода, їж. І думай ще, теж корисно. Для затвердження думки, що насправді все добре, навіть булочку навпіл розділила. Не знаю, чи зіграла вона вирішальну роль, але коли тарілка спорожніла Дел так сумно на неї подивився, а потім так з надією на мене:

— Навчиш?

— Навіть не знаю… 

— Лін, — награно жалібно простяг хлопець.

І такий вираз обличчя, такі очі, прямо лапочка! Я усміхнулась.

— А ще бачити у темряві.

О, це вже нахабніємо.

— Може мені й не варто, адже вам дають усі необхідні знання.

Дел зніяковів. Задумався. Нахмурився. Лапочкою ти був милішим, але ти думай, думай, все правильно робиш.

— Ні, — невпевнено промимрив він.

— Ні? — не підійшло мені таке.

— Ні, — твердіше сказав хлопець.

— Тоді дивись… 

Молодець, що сказати. Прогрес видно. Не всьому вони вчать, я б сказала — нічому. Зате я хороша, я можу багато розповісти. І поганого ніколи не пораджу, звикай до мене прислухатися. Це колись врятує тобі життя.