Глава 16. Перші зачіпки

Світ книги. Лінея.

Де я зрозуміла не відразу. Тільки коли потяглася, а потім сіла і натрапила поглядом на усміхненого Деліма. Цей уже встав, навіть пом'ятим не виглядав. І явно до того рився в столі, бо навколо тепер був суцільний викинутий з його ящиків бардак. Як і біля шафи, та й узагалі скрізь, де можна було щось вивернути.

Я насупилась. Якось мені це все не подобалося. Я не могла не спати всю ніч, але все одно… Та вирішила про це не думати.

— Ти вип, — почала я з найважливішого, подивилася на тумбочку і замовкла. 

Випив. Молодець.

— Де він? — перескочив на важливе для себе брюнет.

— Пішов і сказав, що з тобою не розмовляє, — «не зрозуміла» про що він я.

Дійшло до хлопця не одразу.

— Та не Ренат, — відмахнувся Делім, але збився з думки й здивовано глянув на мене. — Що, справді, не розмовляє?

— Ага.

Хлопець спохмурнів, але потім розслабився:

— Довго не витримає. Де малюнок?

— Що з тобою було?

— Лін, я потім відповім, лише скажи, де малюнок?

Ні, дорогий, так справа не піде.

— Який малюнок? — я невинно підвела очі до неба.

Руки Деліма стиснули стільницю так, що аж кісточки побіліли. Заплющив очі. Вдихнув, видихнув. Ще раз вдихнув та видихнув. Відпустив бідний стіл, підійшов і сів поруч.

— Одне питання.

Пф... теж мені.

— Три.

Знущаєшся?

— П'ять.

Сотень.

— Лін, мені дуже потрібен цей малюнок.

Нічого не знаю.

Хлопець тихо загарчав. Стиснув і розтиснув пальці. Видихнув, заспокоївся і глянув на мене. Так то краще!

— Що з тобою було?

— Наслідки.

— Чого?

— Дар. Мені не можна ним користуватися.

В сенсі? Я думала, тобі просто заборонили.

— В сенсі?

— Це вбиває мене, зрозуміло? — розлютився він. — З кожним разом тільки гірше. Це хотіла дізнатися?

Від крику я відсахнуся, а брюнет відвернувся і винно пробурмотів:

— Пробач.

Пробачаю. Але. Що. Це. За. Маячня?! Так, стоп.

— Якщо це так погано, чому тебе просять це робити?

— Вони шукають ліки.

— Все одно можна просто не робити.

— Вони потрібні не тільки мені.

— Алік?

— Алік, — він все ж таки повернувся, — звідки ти знаєш?

— Спостережлива. І що тебе питають?

— Звідки ти знаєш, що питають?

— Ренат сказав, — збрехала я. 

А що, він все одно зараз із цим не розмовляє.

— То що тебе питають?

— Я не знаю.

— Тобто як це, не знаєш?

— Я не запам'ятовую.

Стоп. Що. За. Маячня?!

— Вони шукають ліки, — чомусь повторив хлопець.

Сумніваюсь я в цьому, дуже сумніваюся. І в тому, що воно дійсно тобі потрібне — теж. Є одна незаперечна істина — дар ніколи не шкодить господареві. І коли тобі було сім, то все так і було. Я бачила, при мені тебе питали. Чи знає орден моє ім'я? Відповідь була, що ні. І про те, що я дівчинка, теж не знали. І ти пам'ятав, і що питали. І що ти відповідав… 

Не знаю як, але вони знайшли спосіб зробити з всезнайки особистий довідник. Не хочуть повторення історії. Адже це так легко — якщо він не пам'ятатиме, то не зможе й дізнатися правду. Це пігулки! Це не ліки, вони навпаки заважають! Їх не треба було пити! Чорт!

— Лін?

— Що за дар в Аліка?

— Не знаю.

— Але ж він теж використовує його.

Інакше чому йому погано?

— Ні. У нього все… і без використання.

Що. За. Маячня?! Навіть не знаю, що ж сказати чи запитати… 

— Ти даси мені малюнок? — не витримав хлопець.

— Що це за малюнок?

— Іноді мені снитися… у такі моменти.

— А чому Ренат сказав, що ти — ідіот?

— Сам дурень.

— Чому від так сказав?

Не відповідав він настільки довго, що я навіть сказала б, що не почув. Але міміка видавала із головою. Ішла внутрішня боротьба і врешті-решт хлопець здався:

— Бо я не повинен малювати. Так буває тільки коли я… запитую. Після цього все ще гірше.

— Ставиш своє запитання?

— Ні, я… думаю про щось, а потім мене запитують і шукаю відповіді на їхнє запитання. А після цього малюю.

Ага… нібито питання на задньому плані й підсвідомість ось так повідомляє відповідь, чи що? І виходить, що він знає, що це погано. І все одно робить і свідомо шкодить собі? Тоді зрозуміло, чому Ренат вважає його ідіотом.

— І що ти питаєш? 

Що має бути настільки важливим?

— Про батьків, — тихо відповів Делім.

— А цього разу?

— А чому думаєш, що не те саме?

Тому що ти мене намалював. І ще тому, що це безглуздо.

— Я бачила малюнок.

— Значить, знаєш відповідь.

Ні не знаю. Ти й до цього малював цю кімнату, хоч питав про інше.

Я мовчки дістала зошит із-за подушки й простягла хлопцю. Він мало не вихопив його з рук, а потім глянув і завмер.

— Що не так?

— Це… він такий… такий…

— Не схематичний? — зрозуміла я.

— Так. Я… як я це зробив?

— Сидів і малював.

А решту нам обом краще не пам'ятати… 

Делім недовірливо глянув на мене, потім перевів погляд на зошит.

— Це ж ти, так?

— Так.

Відросла з того часу, але впізнати можна.

Хлопець зітхнув. Чомусь особливо сумно. Але мені все ж таки усміхнувся:

— Розкажи про це місце.

— Мені було шість, тобі — сім. Я сказала, що хочу, щоб у мене були друзі. Знаєш, постійні переїзди, постійно під наглядом, з однолітками я взагалі не спілкувалася. Ледь не істерику закотила. Тоді ми приїхали сюди. І ви теж, — я усміхнулася, — не довго, місяць-два, не більше. Без імен, лише Лім та Лін, мама, тато, тітка, дядько. Спочатку нас теж дівчинкою-хлопчиком називали, але потім хтось випадково назвав домашнім ім'ям, так уже й залишилося. Це було здорово.

— Чому не можна знати імен?

— В ордена є людина, яка може знайти кого завгодно на ім'я. Простий запобіжний захід.