15.2

Наступні дні потекли поступово. Магія, де мені було нудно. Але так, свої здібності демонструємо, хай усі дивляться, заздрять і замислюються. Потім тренування (а нехай і в безглуздо-ігровій формі, але я почала їх тренувати) з хлопцями. Після історії кілька годин з Делімом і може Ренатом, решта — дітям. 

По десять-двадцять-скільки-вийде разів на день ставила хлопцям начебто невинні питання. Що, чому, чому не інакше, а хіба це не дивно, а може все ж таки по-іншому? Я навіть практично не говорила про свою точку зору на все це (у них був би шок), але їх постійно змушувала думати й аналізувати. Не те щоб це мало якісь великі успіхи, та з кожним днем ​​вже зовсім небагато, але впевненість у правильності дрібниць (для великого ще рано) зменшувалася. Принаймні мені хотілося в це вірити.

Щось глобальне сталося навіть не через мене. Після історії Деліма покликав Айран. Хлопець знизав плечима і пішов, а ось Ренат скривився і, попри звичку, пішов із ними. Я вирішила, що на очі головному краще зайвий раз не траплятися, а що у них там сталося потім все одно дізнаюся, тому й відправилася до дітей. 

За ці пару днів ми дійшли мало не до обожнювання мене, бо магія — то їхня мрія. А я зовсім не проти її здійснити. Все ніби невинне і тихе, але їх захоплювало. І навіть просити їх зберегти у таємниці не треба було — самі й запропонували. Начебто їм не можна, але нічого поганого в цьому немає? Звичайно, ні, любі. Все, що я говорю — це добре. 

Схованки теж стали однією з улюблених ігор, що було і весело, і корисно. Я малих для того й навчила саме цій грі, щоб потім під цим приводом можна було залізти куди мені буде потрібно. Якщо буде. Я якраз шукала, коли в бічному коридорі почула голос шатена.

— Дел, ну навіщо? — тихо голосив він, під невиразне мукання. — А мені тепер тягни його! Цілу тонну важиш! А потім, — він чортихнувся.

— Що з ним?!

Брюнета дуже сильно хитало. Очі напівприкриті, голова повішена. Якби не спирався на Рената, то навряд чи на ногах стояв би. 

Бурчав шатен швидше за якоюсь звичкою, бо вести друга міг і проблеми у тяжкості не було. Була інша — у Деліма постійно переважувала одна сторона, через що його туди й хилило. Недовго думаючи, закинула другу руку хлопця собі на плечі, і хоч я нижче, але це допомогло.

— З мізками не все гаразд, — так само буркотливо відповів шатен. — Не лізла б ти, га? Я з ним ще можу впоратися.

— Якщо дуже хочеш, то, звичайно, можу і не допомагати, — огризнулася я. 

Хлопцю вистачило розуму промовчати.

Деліма ми відпустили біля ліжка, куди він і завалився. Правда, через пів хвилини спробував підвестися і мало не впав, але шатен підтримав і посадив назад, уже на середину ліжка. Спиною до стінки притулив і дві великі подушки з боків поклав.

— Ідіот! — висловився він і пішов до дверей. — Дай йому папір і олівець.

— Ренат!

— Що? — роздратовано обернувся він.

— Що з ним?

— Мізків не вистачає! — він махнув рукою і пішов далі. — Коли прокинеться, скажи, що я ним більше не розмовляю. І акуратніше, він зараз взагалі неадекватний.

Грюкнули двері. Я б так і стояла в шоку з відкритим ротом, але брюнет знову щось пробурмотів і спробував встати.

— Сиди! — я штовхнула його назад. — Зараз все принесу. Орег!

Поки знайшла в хлопця на столі якийсь зошит та олівець, малий з'явився в кімнаті.

— Орегу, що з ним?

— Це дар. Йому не можна ним користуватися.

— У сенсі не можна?

— Потім він завжди такий.

— А що робити? 

Я засунула хлопцю в руки знайдене і, диво, він перестав намагатися встати.

— Ренат каже — не турбувати, хай спить. Тільки він завжди з ним сидить пару годин, доки не переконається, що він просто спить.

— Здається, зараз він це скинув на мене… а чому так сердиться?

— Не знаю.

— Гаразд, розберемося. Можеш знайти інших і сказати, що я грати вже не буду?

— Добре.

— Дякую.

Малий зник. Я підійшла ближче і зазирнула в зошит, подивитися, що Делім там креслить. Знов неясний набір ліній, але невиразно проглядається знайома кімната.

— Сниться це тобі це, так? — пробурмотіла я.

Делім раптово застиг, повернувся і втупився в мене порожнім поглядом.

— Що? — насторожилася я.

Було від чого — наступного моменту він різко смикнув мене за руку, так що я, миттєво втративши рівновагу, впала поруч на ліжко.

— Гей! Це дуже погана звичка! 

Сіла, але піти він не пустив. Одна рука тримала за плече, а друга, як сліпий обмацує новий предмет, ковзала по моєму обличчі. Потім голова хлопця мало не впала мені на те ж багатостраждальне плече, а він закопався носом у волосся і шумно вдихнув. Так само раптово і відсторонився і почав водити олівцем з ще більшим завзяттям, але як тільки я спробувала встати — відірвався і міцно стиснув мою руку.

— Добре, я не йду, — я акуратно розтиснула його пальці. — Малюй.

Не допомогло, вони стиснулися назад. Але права рука справді продовжила малювати, а мені довелося притримувати зошит замість його лівої, бо інакше зошит ковзався, повертався і падав, а хлопець починав психувати. 

Час тягнувся довго, але врешті він закінчив. І відразу відключився, корпус нахилився вперед, а потім (бо розтяжки не вистачає, щоб у складочці спати) завалився на бік. Точніше — на мене. З відключенням я знову не вгадала, бо встати мені не дав. Добре хоч трохи посунутися, влаштовуючись менш незручно, дозволив, як і покласти мені на ноги тільки свою голову, а не половину корпусу. 

Підібрала олівець, що випав, і кинула його кудись на підлогу. Все краще, ніж у ліжку. Тоді забрала в хлопця зошит. Цей малюнок був не подібний до тих, що лежали в ящику. Це були не схематичні лінії, це вже справді була замальовка тієї кімнати. Все до дрібниць, всі розкидані речі, книжки, іграшки. І ще тут було маленьке дівчисько. Я.

***

Уві сні він виглядав настільки інакше… більш дитяче обличчя, таке миле, така прекрасна усмішка, що після довгої боротьби спокуса погладити все ж таки перемогла. Легенько пробігла пальцями по волоссю і тут же сором'язливо обсмикнула руку, але брюнет забурчав і закрутився.