Глава 15. Малюнки Деліма

Світ сну. Бель-Ніка

— Так от, вирішили ми перейти на іншу сторону через ТЦ, як його там… підземне, те що.

— О, та там же загубитися можна, — фиркнув Деф. — Метроград.

— А я про що! Але ж нормальних підземних переходів там немає, тільки це ТЦ, — я різко зупинилася і глянула на брюнета. — То ти з Києва?

Не надто туристичне місце, а щоб ще і назву памʼятати… якщо навіть я її не памʼятаю!

Деф невизначено повів плечем і запитав:

— То спустилися і що?

— Гей, це не відповідь.

— Коли ми перейшли від твоєї історії до таких нудних фактів?

Він відкинувся назад, вже не сидів на даху, а напівлежав. Ногу закинув на ногу, а руки за голову. І глянув на мене так, ніби я справді в такий от релакс з якимось занудством лізу.

— А коли стало складно відповісти на звичайне питання?

Деф повтикав трохи в небо з замороженим виразом обличчя, а тоді не надто радісно відповів:

— З Києва. Але ми все одно уві сні, ти це памʼятаєш?

Попри те, що він ледь не прямим текстом сказав, що у житті бачити мене не хоче, я усміхнулася.

— Це було не так вже і важко, правда?

Деф ледь скривився, а тоді теж усміхнувся. Хоча я відчувала — фальшиво.

Що ж, що робити з новою інформацією я ще не придумала, а розвертати тему далі поки не хотілося. Він і так не в настрої чогось, ще не вистачало через таку фігню посваритися. От подумаю завтра. Якщо що, то зможу подіставати його наступної ночі.

***

Світ книги. Лінея.

Малюнки були прибрані, проте я й не сумнівалася в цьому. Але коли треба, нахабства мені не позичати, а тому я підійшла до столу і потяглася до ящика. Делім, який до того тримався за метр від мене, швидко підійшов і перехопив мою руку.

— Ти ж обіцяла, — вибачаючись, пробурмотів він. 

Мені здається, сказати хотів щось зовсім інше.

— Ти теж.

І мені начхати, що вийшло все добре. Обіцяв? Було?

— Лін, будь ласка, — не знайшов він інших аргументів. 

А вигляд при цьому такий… ну такий… у вічі заглядає, мене аж пробрало.

— Чому ти боїшся, що хтось дізнається?

Нахмурився. Але бажання пообурюватися, мовляв, він крутий пацан і нічого не боїться, поборов.

— Мені не можна.

— Малювати?

— Малювати не те, що тут.

— Чому?

Ні, зрозуміло чому, бо ж їм не потрібно, щоб він згадав ці місця. Але як тобі пояснили, га?

— Просто не можна. Це погано для мене.

— Погано? 

Пф… добре пояснили.

— Шкідливо.

— Шкідливо?

— Це складно.

— Я ніби не дурна.

— Це пов'язано з даром, — подумавши, все ж таки сказав брюнет, — а мені не можна ним користуватися.

Ой як усе запущено! Не хочуть повторення історії, так? А якщо в них ще один телепорт з'явиться, то йому теж заборонять? Добре вигадано, нічого не скажеш. Все логічно, аргументовано, молодці загалом. Саме діти з багаторічним промиванням мізків і повірять.

— Чому?

— Лін, будь ласка.

І такий голос, і такі очі!

— Добре… Лім.

Рука, яка трохи послабила хватку, миттю стиснулася і ривком розвернула мене до нього.

— Що ти сказала?

— Лім, — люб'язно повторила я. 

Звичайно, я ж і вперше зробила це свідомо.

Обличчя хлопця змінилося, очі затуманилися, наче думками він був не тут. Добре. Дуже добре. Давай, любий, думай. Згадуй. Якби ще мою руку з такою силою не стискав, все було б взагалі чудово. 

Але ти не хвилюйся, я тут тихо постою, тобі заважати не буду. Якщо тобі звичайно не заважає сам факт того, що стою я тепер якось надто близько, буквально пів кроку і зіткнемося носами. Не заважає, так? Ти мене зараз ніби й не бачиш. Це добре, дорогий, давай згадуй, мені це потрібно. І тобі також…

— Не називай мене так, — попросив він через якийсь час, коли погляд сфокусувався на мені.

— Чому?

А ось тепер мені починає заважати таку відстань… навіть на шепіт перейшла, не інакше як щоб уберегти його вуха від близьких і гучних звукових коливань.

— Просто не називай, — здається, він теж вирішив про мої вуха потурбуватися.

— Спогади? — підштовхнула я до потрібного.

— Ні.

— Емоції? 

Гаразд, згодна, для того, щоб пробитися крізь роботу менталіста цього було мало. Він нічого не відповів, тож довелося підштовхнути ще:

— Добрі?

— Ні, — миттєво й впевнено мотнув головою хлопець. 

Ну ось! Ти не до того прислухаєшся. Раніше — значить із Вільними, але не значить, що погано. Краще б справді емоції послухав, ще раз такий трюк навряд чи зможу провернути.

— А я думаю — так.

— Чому? 

Дякую, що хоч не «ні».

— Тому, — я зробила невелику паузу й усміхнулася, — що спогади про мене не можуть бути поганими. Відпусти, будь ласка.

Друге було простіше для перетравлення, тому й дійшло набагато раніше. Тож коли дійшло перше, я вже встигла зробити пару кроків до вікна. Делім різко наздогнав та розгорнув до себе. Милий, це вже стає твоєю поганою звичкою.

— Що ти мала на увазі? — вибагливо запитав він.

— Що ми були знайомі до замку.

— Я… я не пам'ятаю.

— А що ти взагалі пам'ятаєш перше?

Це питання поставило його в глухий кут.

— Рената, — невпевнено пробурмотів.

— І більше нікого?

— Ні, — тихо та сумно.

Навіть… батьків? Адже я знаю, ти знаєш, що це означає. Ти маєш пам'ятати, таке не забувається. Хоча б на рівні почуттів.

— Моїх батьків убили, а я навіть не можу згадати, як вони виглядали, — гірко прошепотів хлопець. 

Це було навіть не для мене — для себе.

— Ти на них схожий.

Особливо на батька. А очі матері… були раніше.

Хлопець трохи усміхнувся і повільно відпустив мене, відійшовши до вікна.

— Делім

— Так?

— Якщо ти не пам'ятаєш, то… звідки малюнки?

— Вони мені сняться. Іноді.