14.2

— Привіт!

— Привіт, Орегу, — я усміхнулася його відбиттю в дзеркалі й полізла в шафу за свіжим одягом.

— Вони повірили тобі?

— Не все так легко, — я усміхнулася.

— Що не легко?

— Вони дорослі… всі дорослі занадто люблять чіплятися за свої переконання.

— Вони не дорослі.

— Ну вони… наполовину дорослі, — думаю, формулювання «доросліші за тебе» образило б його. — Слухай, а що за здібності в Аліка?

— В Аліка немає дару.

— Повинен бути. Пророк сказав, що є.

— А хто такий пророк?

— Вони теж мають дар. Вони можуть заглядати у майбутнє, передбачати події. Не завжди точно, тільки ймовірність. Насправді не знаю, як це працює. Вони не розповідають іншим.

— Передбачити майбутнє? — у малого загорілися очі. — А можна… 

— Орегу, він уже поїхав. Вибач.

Казати, що все одно навряд чи відповів би (або відповів у тій же манері, що й мені) не хотілося.

— Це погано, — зітхнув хлопчик.

— Погано, — погодилася я. 

Знаю, що їм такого не можна, але якби попрацював хоча б день-два моїм довідником, мені було б набагато простіше зробити те, що він хоче. Питання, як на зло, з'являються тільки зараз! 

— Розкажи про Аліка, — попросила хлопчика.

— Що саме?

— Не знаю. Про все потроху. Може щось дивне? Що він робить до обіду, адже на розвиток не ходить?

— Йому дванадцять. Дружить з Тінаром. І з Ареєю і Тамірою, — почав малий перераховувати те, що я знала. — На розвиток не ходить і йому нудно. Іноді зі мною грає, але мені займатися потрібно, — він понурився. 

Так, а могли б інакше потоваришувати… 

— Малювати намагається. Йому подобається, як Дел малює. І взагалі Делім подобається. Вони дружать.

— Делім та Алік? — здивувалася я.

— Так. Це дивно.

— Чому?

— Ну з Тінаром він так не дружить. І зі мною.

Делім, в сенсі. Якщо так подивитися, то з хлопців після Рената саме Алік найближчий йому за віком. Хоча він ще зовсім хлопчик.

— А як вони дружать?

— Ну… — малий задумався, — просто дружать. Розмовляють. Делім йому допомагає іноді. А ще він іноді з ними до обіду проводить час. Але бігає рідко. І мало. Йому складно.

— Дванадцятирічному хлопчиську?!

— Ага, — він кивнув, — довго ніколи не бігає. І давно вже з ними не ходив.

— Скільки?

— Місяць-два.

Це справді дивно. Алік — другий? Я до нього не придивлялася, але нічого, що б надто виділялося (як очі у Деліма), не помітила. Потрібно це виправити.

За обідом краєм ока я спостерігала за хлопчиком. Стало ясно, чому так одразу нічого не впадало в око. У нього нічого не виділялося, він весь був блідий. Не надто, інакше б я теж раніше помітила. 

Відтінок шкіри можна було списати на природну білошкірість, але занадто. Таких білошкірих я не бачила. Потьмянілий колір волосся (кінчики були яскравіші), трохи посіріли очі. Ніби нічого такого окремо, але разом… 

Чорт, ну чому? Коли це лише цифра — двоє — мені було тяжко. А зараз це вже живі люди, ні в чому не винні хлопчаки, яким не пощастило народитись обраними. Ті, що сидять поруч, безтурботно усміхнені… 

Погляд випадково ковзнув по Орегу і мені стало легше. Так буде завжди, я все виправлю. Я повинна і я зможу. Це іронія долі, що саме ті, хто може мені допомогти, мають загинути? Або все ж таки щось інше?

Чи то Айран вирішив, що за день ментальна дія вже вкоренилася, чи то пророк йому щось сказав такого, але сьогодні мене відправили з хлопцями на історію. Проводив її Раїд, причому проводив дуже барвисто. Це був його дар — створювати на сто відсотків реалістичні фантоми, ось за допомогою них і показував. 

Від цієї «реалістичності» мене до кінця уроку вже нудило. А ще хотілося щось зламати. Або стати посеред двору і загорлати на всю горлянку. Або взагалі зробити хоч щось, бо мене вже починало трясти. 

Якщо їм це показують щодня, я розумію, звідки така ненависть до Вільних. Навіть не знаю, якого вселенського зла вони не встигли зробити за цей урок. І що найогидніше, половину з цього насправді зробив орден, а інша була вигадана!

— Ти теж? — простогнав Ренат. — Та що з вами не так?

— Ненавиджу, — синхронно відповіли ми з Делімом. 

І так, вам ще рано знати, що я ненавиджу зовсім не вільних.

Шатен закотив очі, махнув на нас рукою та пішов.

— Куди це він? — здивувалася я. 

Ще жодного разу не бачила, щоб ця парочка щось робила окремо.

— До себе… прийде через пару годин.

— Ааа? — я майстриня формулювати свої думки.

— Лін, все складно, — скривився брюнет.

Складно? Здається, пророк щось про нього говорив.

— Едіта, так?

— Так, — пролунав за спиною тихий голос.

Від несподіванки я аж підскочила. І якщо в мене і з'явилася до неї невелика антипатія (все ж таки шатенчик мені подобається, не хочу, щоб йому було погано), то вона тут же і зникла. В очах дівчини застигло стільки болю і печалі… їй теж через це погано. Чорт, уявляю, вона емпатка, вона все це відчуває! 

Леран обняв її за плечі й риси обличчя трохи розгладилися. Так вони й пішли.

— Їм добре разом, — навіщось пробурмотіла я.

— Так. Але їм усім погано через… 

Продовжувати не потрібно. Ще й емпатка… але все було б гірше, якби це був хтось із них. Не складно здогадатися, що їй теж на Рената не начхати. Інакше їй би не було так боляче від того, що боляче йому.