Глава 14. Перші кроки

Світ книги. Лінея.

План у мене був. Точніше як був… не було нормального плану. Тільки якісь дрібні кроки, щоб знущатися (вплив пророка, однак) з самооцінки хлопців, а більше нічого. 

Якщо вчора я думала, що прийду, розповім правду і мені все одразу повірять, то зараз уже розуміла, що це… дуже малоймовірно. І я довго думала над усім цим, намагалася зрозуміти хлопців, які тут провели все своє життя і більше нічого не знають (або не пам'ятають). 

Я не впевнена, що в мене це справді вийшло. Тому діяти треба акуратно. Надзвичайно акуратно. Нехай це навіть межуватиме з бездіяльністю, зате мене не розкриють. 

Орегу всього сім, у нього ще справді не вкоренилися всі ці уявлення про світ, що нав'язуються тут. До того ж він чув. І так, не брешуть не дорослі. Не брешуть пророки. Можуть жартувати, але про серйозні речі вони не брешуть ніколи. Швидше не скажуть взагалі, аніж скажуть неправду. 

Малий, звичайно, цього не знав, але інтуїтивно йому повірив. Я не думаю, що його віра була заснована лише на бажаннях. Діти відчувають таке.

Про час я намагалася не думати. Один не залишить замок. Леран виглядає цілком живим і бадьорим, а значить час є. Як і Ренат і… тут я осіклася і (так, абсолютно ігноруючи всі правила пристойності, етикет за столом та Яниту) дивилася на Деліма. 

Його очі… зовсім не схожі на ті яскраві смарагди завжди веселого хлопчини, якого я колись знала. Який був моїм єдиним справжнім другом… Мені вже спадало на думку це слово. Неживі. Бліді, з домішкою сірого. Навіть навпаки, там скоріше легкий відтінок зеленого став домішкою. Невже це він? Він має загинути, ніколи не вийшовши із замку? Ні. Ні, ні, ні!

— Лін? — тихо покликав брюнетик.

Я рефлекторно ковтнула й видавила усмішку:

— Подай салат, будь ласка.

Так, стоп. Я ніби маю бути обережною, а поводжуся зовсім навпаки. Але це… ні, це не буде ніхто, я не можу цього допустити. Але, тим більше не він. Сімнадцять років. Звідси випускають у двадцять п'ять. Значить, вісім років у мене є. 

Але ж він не сказав, коли це станеться. У мене є лише крайній термін, а може статися хоч завтра. Ні, не завтра. Цього завтра не буде. Ніколи не буде. Делім ще теж має добрий вигляд, тільки очі… але пророки не брешуть, а, за його словами, виходило, що я можу врятувати їх. Обох (Деліма та кого?). Але все ж таки потрібно швидше щось придумати. Якомога швидше.

На магії я вже своїх здібностей не приховувала. Якщо вчора все ж таки було якесь почуття і я намагалася занадто не виставляти й не показувати, то сьогодні — ні. З одного боку, Глер і всі вчителі разом із ним дізнаються, що я насправді можу. Клемент недооцінювання мене міг би зіграти мені на руку, але добре, обійдуся. 

Для початку мені треба переконати якось усіх хлопців, а потім уже буду з іншим розбиратися. Нехай дивляться і подумають, чому якесь дівчисько може в сто разів більше за Лерана. Дивно, правда? Нічого іншого я все одно ще не придумала.

Хлопці справді косилися. Усі косилися. Навіть Глер, який нібито вчитель. Ха, ну звичайно, може він і вчитель, але вчили його тут. А значить, і знання заходять не надто далеко. Але нехай теж коситься, мені не шкода. Може і він про щось подумає.

— Лін!

Ха, звісно. Я повільно обернулася до хлопців.

— Так?

— Як ти… — Делім невизначено махнув рукою у повітрі.

— Звідки ти це знаєш? — у Рената з формулюваннями було краще.

— Мене вчили.

Краєм ока відзначила, що Леран з Едітою теж прислухаються. Набагато повільніше вони йти в замок стали.

— Нас теж вчать.

— Мабуть, мене вчили… більш якісно. І з самого дитинства.

— Дітей не можна вчити магії.

— Це ще чому?

— Тому що вона у них неконтрольована, — завченою фразою видав шатен.

— А як можна контролювати, якщо цього не навчили?

— Ні, вона сама по собі неконтрольована, — брюнетик насупився.

— Значить, мене вчили неправильно, — я знизала плечима. — Зате я ніколи не боялася темряви.

Навмисне красуючись, створила ілюзію годинника в повітрі з величезною секундною і хвилинною стрілками, які пройшли коло і застигли на позначці «дванадцять». З їхніх кінців зірвалося двадцять чотири іскри кольорів і відтінків веселки, які розлетілися по всьому двору, малюючи велике коло та інші позначки.

— Побігаємо?

На витягнуті обличчя хлопців варто було подивитися! І побігати вони погодилися частково через те, щоб ближче розглянути все. Коли ми стали до лінії, на годиннику з'явилися (з гарним світловим ефектом, звісно ж) ще дві пари стрілок, якраз під колір їхнього волосся.

Сили витрачали вони абсолютно бездарно, та й дихання, якщо придивитися, не було поставлено як слід. В результаті й з витривалістю було погано. Як погано? Якщо зі мною порівнювати, то погано. Натомість на тлі всіх інших у замку — дуже добре. 

Чесно, вони поки видихнулися, я й сама втомилася (що б не було з технікою, а вони все ж таки хлопці та абияк, але роблять це щодня), але все ж таки ще побігати могла. Щоб остаточно їх самооцінку вбити, позмагалися (після відпочинку) у всьому, що я тільки вигадати змогла. І так, я швидше, сильніше і спритніше. Не у всьому, відтискатися я з ними не наважилася. Хлопці все ж таки.

— Як? — після чергового програшу застогнав Ренат.

— Мене тренували.

— Це що означає? — не зрозумів брюнет.

— Це те, що ви тут дурні робите, тільки правильно і системно.

— Фу, — шатен скривився, — тоді це не цікаво.

— Чому?

— Все правильне — не цікаво.

— У тебе неправильні поняття про правильність.

Ренат знову скривився і відмахнувся.

— Але навіщо? — запитав Делім.

— Частина навчання.

— Нас не тренують.

— Дивно, так?

— Нормально, — він знизав плечима.

— А ви маєте з чим порівняти?

Хлопці непевно переглянулися, на обличчях почала проступати замисленість.

— Це не нормально, всіх дітей тренують. Хлюпикам складно жити.