Глава 13. Несподівана підтримка

Світ книги. Лінея.

На вечерю я не пішла. Коли мене довели до кімнати, бо я хиталася і сама б того не зробила, лягла, згорнувшись у клубочок і обхопивши подушку руками. Аріза приходила перевірити моє самопочуття, і їй довелося збивати мені температуру. Десь у середині ночі Еміна зайшла і змусила мене заснути, хоч я й чинила опір. 

Зранку мені було погано. Мені було страшно. Мені було самотньо.

Зусиллям волі змусила себе піднятися з ліжка та почати одягатися. Така знайома картинка: ранок, дзеркало, мітка на плечі — зараз не підбадьорювала ні крапельки, а навпаки. Слова пророка знову промайнули в голові й змусили зіщулитися від холоду, що пробіг по спині.

Стояла так довго. Набагато довше, ніж зазвичай. Але зараз все це набуло іншого відтінку, зараз це дійсно мало сенс. Нагадати, хто я. Що я повинна. І що буде, якщо цього не зроблю… наполегливо нагадувалося тільки останнє.

Думки зовсім не весело скакали з «я повинна на «я не зможу» і назад. Якби поруч була мама чи Рая, вони б усе зрозуміли, обов'язково мене обійняли й сказали, що все буде добре. Що вони зроблять усе, щоб допомогти мені. Що я впораюся. Батько і Ролан підтримали б, можливо, теж обійняли або підбадьорливо поплескали по плечу. І я б знала, що все справді вийде. І що я не одна.

— Лінея, — дитячий голосок змусив підскочити й спішно застебнути блузку.

— Привіт, Орегу, — я усміхнулася. 

Сподіваюся, усмішка не виглядала настільки гидкою, як було в мене на душі.

Хлопчик сів на ліжко. Виглядав він сьогодні інакше, якось дорослішим, сумнішим і серйознішим. Як… мабуть, як я.

— Що трапилося? — я сіла поряд, адже точно щось трапилося.

— Хто такий брат?

Від подиву я відкрила рота. Дивувало навіть не те, що він десь почув це слово (не складно здогадатися де саме), скільки те, що він не знав, що воно означає. Про всяк випадок я запитала:

— Ти чув?

— Так.

Він навіть не став говорити, що не шпигував! Мабуть, почуте займало всі його думки.

— Хто такий брат?

— Це… ще одна дитина твоїх батьків. Хлопчик.

— А хто такі батьки?

Тут я вже натурально впала в шок. Те, що дітей не вчать банальним необхідним навичкам чи перекручують історію, я ще можу зрозуміти. Але щоб вони навіть не знали, хто такі батьки… гадаю, лише Делім знає, але він у житті це слово нікому не скаже.

— Це… люди, — ось як пояснити? — Чоловік і жінка. Вони кохають один одного. А потім у них народжується дитина. І її вони також дуже люблять. І завжди поруч, виховують, навчають, допомагають. Підтримують. Розумієш?

— Як Аріза та Еміна?

— Ні. Вони вас лиш виховують, доглядають вас. За всіма. А батьки… у них своя дитина і вони люблять її. І зроблять усе для її щастя. І що б не трапилося, ти завжди прийдеш до них і вони чекатимуть. Заспокоять, підтримають, допоможуть… я… не знаю, як пояснити.

Не знаю, як пояснювати такі прості речі.

— А що означає «народжується»?

— Ну… з'являється. Діти вони… не беруться нізвідки. Вони народжуються. Коли є чоловік і жінка і вони кохають одне одного. Спочатку вони маленькі, ось як Еда, а потім ростуть, ростуть і стають більшими, як Леран з Едітою. Закохуються й у них також з'являються діти.

— У Лерана з Едітою немає дітей.

— Вони ще не зовсім виросли.

— А хто вже зовсім виріс?

— У замку? Вчителі.

— А в них діти?

— Ні.

Не думаю. Важко уявити, як вони їх покинули та приїхали сюди. Навіть заради ордену.

— Чому?

— Потрібні чоловік, жінка та кохання.

— А що таке кохання?

— Це… коли одна людина для тебе найважливіша на світі. І з ним ти щасливий, а без нього тобі погано.

Мої пояснення хлопчик навряд чи добре зрозумів, але інших я не могла придумати. А малий повернувся до попередньої теми:

— А в тебе є брат?

— Ні. І сестри немає.

Може, і були б… батьки хотіли, я знаю. Тільки ось я народилася обраною і наш спосіб життя все надто ускладнював.

— А сестра — це хто?

— Це як брат, але дівчинка.

— А у мене є сестра?

— Орегу, я не знаю. Напевно ні. Він би сказав.

— А брат є?

— Схоже на те.

— А що означає «близнюк»?

— Що він такого віку, як і ти. І зовні схожий на тебе. Орегу, ти чого? Адже це здорово.

— Здорово… але тут я один.

Ох, твоєму братові краще не попадати сюди, повір. Для нього ж краще.

— Ти не один.

— Я хочу його побачити. І батьків теж.

— Орегу, у замку… розумієш, це не вийде. Вони не дозволять.

— Тоді не в замку.

— Тебе не випустять. Нікого з нас.

— А ми втечемо!

— Втечемо, — я усміхнулася, — це не так легко.

— Але він сказав, ти можеш все змінити.

— Це теж не так легко. Чому… чому ти віриш?

— Він сказав. Дорослі не брешуть.

— Не брешуть, — я фиркнула. — Брешуть, ще і як. Вчителі кажуть інакше, а вони ж теж дорослі. Чому ти йому повірив?

— Я не знаю, — хлопчик відвів очі.

Знає. Бо дуже хоче в це повірити. У те, що в нього є і брат, і батьки, що він може бути не самотнім.

— Але я вірю, — запевнив малий. — І я тобі допоможу, ти тільки скажи!

— Орег…  

Чесно — захотілося плакати. А коли я обійняла цього маленького милого хлопчика, кілька сліз справді покотилося по щоках.

— Чому ти плачеш?

— Дякую, — прошепотіла я. 

Як іноді мало потрібно людині. Лише підтримка. Декілька хороших слів і теплі обійми… і тепер я знаю, що зроблю все і навіть більше. Я повинна. Заради нього, заради решти. І я зможу. Я не одна.

***

Світ сну. Бель-Ніка

— Боже, нарешті! — радісно заявила я, коли в чергову ніч побачила, як сюжет нарешті змінився. — Думала це ніколи не станеться.

— Хтось не любить переписувати, — хмикнув Деф.

— А кому то взагалі подобається?!

— Подобається, коли стає краще.