12.2

Добре, що я сиділа. Інакше я б кинулася придушити його (а це провальна витівка, все ж таки дівчинка проти дорослого чоловіка), а так тільки сіпнулася і пішла розумнішим шляхом — шпурнула заклинання. А потім ще одне та ще. І ще. І ще. Жодне із них не завдало шкоди, вони всі розбивалися о невидиму стіну. Гадаю, якби я кинулася на нього з кулаками, та сама стіна не пустила б мене. Від злості та безсилля я загарчала.

— Лінея.

— Пішов геть!

— Ні.

— Просто зникни!

— Не можу.

— Я не хочу тебе бачити, ясно?

— Можеш не дивитись, але слухати доведеться. Так було потрібно, ти потрібна тут.

— Ну звичайно, вам завжди щось потрібно! І те, що вам потрібно, завжди найважливіше! І можна творити будь-що, адже так потрібно! І

— Лінея! — рикнув пророк і від такого я навіть замовкла. — Можеш закотити істерику, але це нічого не змінить, ясно?! Ти — обрана! Це не лише мітка на плечі, це відповідальність.

— Та до біса цю обраність!

— Так не вийде. Ти маєш призначення. У тебе є обов'язок. Кожен тут його має.

— Мені всього шістнадцять! Шістнадцять! Розвалити орден, так? Як я це зроблю?! Я не можу…

— Ах, ну як не можеш, то звісно. Тоді живи собі та дивися на це все довкола. Через дев'ять років, якщо ніхто не дізнається про твій талант, вийдеш звідси й служитимеш ордену. Навряд чи від бездарних вимагатимуть багато чого, швидше за це буде якась брудна робота. Враховуючи, що ти дівчисько… 

Можливо, колись закохаєшся. Пощастить, якщо це буде хтось з ордену чи наближений, бо інакше такого шлюбу не допустять. Якщо ні — тобі однаково підберуть пару. Вони наївно вважають, що обраність може передаватися у спадок. 

Якщо дитина буде звичайною, вважай, пощастило. Але орден все одно не відпустить його, він зростатиме у палаці тим, хто їм потрібен. Якщо обраний — потрапить сюди. Хочеш, щоби так було? Він потрапить сюди й ти не побачиш його наступних двадцять п'ять років. Щодня думатимеш про нього, згадувати про те, що могла це змінити. Що могла, але не зробила. 

Так, через якийсь час з'явиться ще один обраний із твоїм талантом і повинен буде зробити те, що ти не зробила. Але поки він виросте… до того моменту ти знатимеш, що кожна дитина, яка потрапляє сюди, потрапляє через тебе. Що їм ламають життя через тебе? Що Делім, Тінар, решта хлопчиків і дівчаток тут виросли й служать ордену. Творять чорт знає що через тебе. 

Адже все могло бути інакше, все могло закінчитися. Орег би ніколи більше не був самотнім, він знайшов би свого брата близнюка. Ренату більше не довелося б щодня дивитися на кохану з іншим. Делім би дізнався правду. Іноді вона може рятувати життя. Навіть не одне.

— Досить!

— Діти знайшли своїх батьків.

— Досить, будь ласка!

— Вони б

— Ну чого ти від мене хочеш? — простогнала я.

— Візьми себе в руки та згадай про те, хто ти! — різко гаркнув він.

— Я — обрана, — думаю цей шепіт звучав жалюгідно.

— Так, — голос пом'якшав. — Зрозумій, ця мітка… це лише можливість. Ти можеш це зробити, але можеш злякатися та сховатися від проблем. Багато хто так і робить. Вони мають талант, мають можливість, але бояться.

— Я не боюся, я…

— Лінеє, подивись на мене.

Я повільно підвела голову. Думаю, це все виглядало так само жалюгідно.

— Ти не одна, — я взагалі не відреагувала, тож йому довелося продовжити. — Ти не одна. Ти ж знаєш, тебе саму Вільні виховували. Маги розуміють. Магів обдурити вже не так легко. Вони бачать. І вони на твоєму боці.

— Але вони — там.

— А тут є ще дванадцять дітей. Дванадцять хлопців і дівчат, яких треба врятувати і які, якщо ти даси їм повірити, зможуть тобі допомогти.

— Четверо.

— Дев'ятеро, ти даремно не рахуєш дітей. Малята — ні, але решта — так.

— Але вони… лише діти. Орегу сім років!

— Всього сім. Як гадаєш, у кого в голові більше вкорінилися переконання ордена — у семирічного або у двадцятидворічного?

— Так… але що можуть зробити діти проти ордену?

— Іноді достатньо чогось не робити. А іноді досить дрібниці.

— Ти можеш говорити нормально?

— Ні, це навряд, — він хмикнув. — Просто знай, що тринадцяти буде достатньо. Стає дедалі більше Вільних. Орден все ще сильніший, але різниця все менше. Може бути достатньо лише дрібниці, забрати лише одного пішака і розклад сил зміниться. А Вазенг — це далеко не пішак.

— Тобто мені потрібно… 

— Не думай про все, почни з того, що можеш зараз. Дев'ять дітей.

— Хтось із них уже давно не дитина.

— Починаєш розуміти, так? А то діти та діти. Без батьків усі дорослішають набагато швидше, я б і не кожного із середньої групи назвав дитиною.

— Як мені це зробити?

— Троє.

— Що троє?

— Троє можуть допомогти.

— Хто? — він не відповів, але я дещо згадала. — Що за дар в Аліка?

— Він один із них.

— Більшого не скажеш?

— Ні, ти можеш і сама дізнатися.

— А що можеш сказати?

— Історія має властивість повторюватися.

— Як це мені розуміти? — втомлено зітхнула я.

— Знаєш, як з'явився Орден Вільних?

— Так.

— Подумай над цим.

Вільні… може бути смішним, але почалося все тут — у Вазенгу. Дівчина-всезнайка, може відповісти на питання, що стосуються минулого та певною мірою сьогодення. Хлопець-телепорт. Романтика, кохання, щастя… все було добре, все було ідеально. Вони збиралися залишитись тут, щоб не розлучатися з дитиною. 

Одного разу, він навіть не думав про щось погане, лиш хотів підбадьорити її, бо вона хвилювалася, а вагітним не можна хвилюватися, почав розповідати про райдужне майбутнє. Про те, як малюкові буде добре і таке інше. Вона теж не думала про це, просто була у розслабленому стані й тому змогла увійти до трансу. Неусвідомлено. 

І тоді (якщо вже увійшла, чому б не скористатися та остаточно не переконатися?) запитала, що орден готував їхньому малюкові. Тільки замість барвистого майбутнього вона отримала зовсім іншу відповідь… правдиву відповідь.