Глава 12. Пророк

Світ книги. Лінея.

— Я не Шерн, — просвітив мене незнайомий візитер.

— Я помітила.

— Є інші ідеї? — куточки його губ піднялися.

— Ні.

І справді не знаю, хто може бути гіршим за Шерна. Кого посилають, якщо той не справляється?

— І я не кат з ордену, — усмішка стала ще ширшою.

Ого, невже вони мають другого менталіста? Чорт, це б багато пояснило. Теоретично між точками застосування його сил могла переміщатися одна людина, але… надто швидко. Весь час поспіхом. Тільки-но закінчив одне завдання, з'явився в іншому місці. І так само швидко у третьому. 

Тільки тому, що час застосування ніколи не накладалося одне на одного Вільні й вважали, що він один. Але ж ніхто не сказав, що це насправді. Змусити ворога недооцінювати тебе — одна із найкращих тактик.

— І я навіть не менталіст.

— Тепер мені в це вкрай складно повірити.

З огляду на те, як він буквально відповідає на мої думки. Між іншим, мені не завадило б згадати про деякі важливі речі. Захист думок, наприклад! Яке небо сьогодні блакитне… 

— Невже здаєшся?

— Я і не грала.

І не варто цього робити, тому що це провокує розумовий процес, з якого можна дізнатися саме те, що я хотіла приховати. Хоча які шанси, що він досі не здогадався, що навіювання більше не діє? Та й хіба мене сюди привели б, якби вони думали, що це не так?

— Гаразд, підкажу. Я не з ордена.

— Неможливо.

— Чому?

— Тебе б сюди не пустили — раз. Тебе б у житті не підпустили до когось із дітей — два. Тим більше до мене — три.

— Розумієш, вони самі мріяли про те, щоб я приїхав. А навіть якби це було не так… мені важко відмовити.

— Це ордену? — фиркнула я.

— Ордену.

— Неможливо.

— Невже?

— Ми тут самі? — змінила я тему.

— Так.

— І ніхто не підслуховує?

— Ні.

— І ніхто не дізнається про зміст розмови?

— Тільки ті, кому слід знати.

— Я так і думала, — фиркнула я.

— Я не сказав, що це люди з ордену.

— Якби сказав, що інші — я не повірила б.

Куди поділася моя конспірація? Та не було її! У його присутності мозок буквально відмовлявся працювати у цьому напрямку.

— Даремно.

— Чому?

— Тому, що більше тобі вірити все одно нікому.

— Це не привід довіряти будь-кому.

— А тому, хто потрапив у цей замок і легко вийде звідси?

— Тим більше.

— Чому?

— Бо це можуть зробити лише люди з ордену. Потрібні тут на якийсь час люди з ордену.

— Я не з ордену.

— Тоді тебе тут бути не може.

— Справді? — він поплескав руками по плечах, грудях, боках, стегнах. — Вибач, але я матеріальний. І зникати теж не збираюсь.

— Навіщо ти тут?

— З тобою поговорити?

— Поговорив?

— Ні.

— А я поговорила.

— І тебе більше нічого не цікавить?

— Навіть якщо це не так, я все одно не спитаю.

— Дарма, я міг би відповісти.

— Звичайно, — фиркнула я.

— Не віриш?

— Ні.

— Можемо спробувати.

— Навіщо ти тут?

— Поговорити з тобою.

— Про що?

— Про все, про що спитаєш.

— Як тебе звати?

— Неправильне питання.

— І що мені варто запитати?

— Хто я.

— Хто ти?

— Ще не здогадуєшся?

— Ти мене дратуєш!

— І все ж?

— Якби я здогадувалась, я б не питала, ясно?!

— Здогади часто бувають помилковими.

— Відповіси на будь-яке питання, так?

— Ні. Але можеш спробувати поставити його.

— Що з моїми батьками?

— Живі та здорові.

— Не вірю.

— Навіщо питати, якщо будь-яка моя відповідь тобі не підходить?

Чорт, та тому що найбільше на світі я хотіла почути саме ці слова! Почути та повірити. Але я не можу. Як би я не хотіла, що б собі не говорила, але я не можу.

— Вони злякалися, що це може повторитись.

— Ти спеціально так говориш, так?

— Як?

— Натякаючи незрозуміло на що і залишаючи з десяток питань.

— Люди на зразок мене роблять саме це, — він усміхнувся. — Спробуй знайти правильні питання.

— Хто боїться?

— Орден.

— Що повториться?

Те, що до ордена він себе не приписує, я пропустила повз вуха.

— Хлопчик. Його батьки. То був для нього шок. Потрясіння. Уяви восьмирічного хлопчика і таке… а шок — це незручний стан. Знаєш, у чому складність? Ні? Не можна накласти навіювання. Мозок просто не піддається йому. Вони витратили багато часу та сил, щоб це виправити. Результат вийшов винятковим, навіть кращим, ніж можна було хотіти. Але з тобою вони таке не хочуть повторювати. Та й ти вже вдвічі старша, результат буде непередбачуваним… для них.

— Делім? — тихо запитала я.

— Де… Лім. Адже ти вже здогадалася.

— Але його очі!

— Цього я не можу сказати.

— Чому?

— Бо ти й сама можеш дізнатися, здогадатися.

— Так не повинно бути, так?

— Ні.

— Ти, — у голові раптом промайнув абсолютно абсурдний здогад, — хто ти?

— Невже з'явилися припущення?

Ні, цього може бути. Спробуємо зайти з іншого боку.

— Ти обраний?

— Припустимо, так.

— І ще будеш говорити, що ти не з ордену!

— Так і є.

— Якби це було так, що неможливо, ти був би повним ідіотом, приїхавши сюди.

— Чому?

— Бо жоден обраний, що не належить ордену, звідси не вийде.

— Я ж казав, що поїду так само вільно, як і приїхав.

— Маячня.

— Хіба що я «належу» тому, з ким і орден сперечатися не наважиться.

— Ні. Ти не…

— Чому б і ні?

— Ти не пророк. Ти не можеш бути пророком!

— А ось це, — він закотив рукав сорочки, показуючи мітку академії, — з тобою не згодне.

— Ні… вона не справжня.

— Ти щойно образила всіх пророків, ти в курсі?

Я хитнула головою і сіла. Ні, такого не може бути. Пророк? Ха, ну так, звісно. З одного боку, у такому разі все, що він говорив, набуває сенсу. Тільки пророки справді могли це зробити. Тільки пророки могли не ховаючись виховувати обраного. Тільки вони могли приїхати сюди у будь-який час абсолютно вільно, та їм ще й вдячні за це будуть.