11.2

— Лінея! — хтось смикнув мене за рукав, змушуючи розплющити очі.

Я озирнулась. Тільки я і двоє хлопчаків. Це добре, це дуже добре. І… чорт, та що ж це було? Що не так із їхнім менталістом? Готова сперечатися, так не мало бути.

— Тобі вже краще?

— Так, Тінаре, дякую. Не знаю, що ти зробив, але дякую.

— Тобі не вистачало.

— Не вистачало чого?

Хлопчик знову мотнув головою, не поспішаючи відповідати. І як би мені не хотілося дізнатися, але було й щось важливіше:

— Тінаре, послухай, — я взяла його руку і зазирнула в очі, — про це не варто нікому говорити, добре? Будь ласка, це дуже важливо.

— Мені не можна так робити.

— Тоді це буде наш секрет, так?

Він кивнув головою. Я відпустила його руку, подивилася на Орега. Той теж кивнув. Я усміхнулась.

Наступну хвилину-дві, перш ніж до нас вийшла Аріза, впоравшись з малюками, ми розмовляли з хлопчиками все про те ж — про зовнішній світ. Тепер я зрозуміла, чому головний проти таких розмов. Адже я знаю, що Вільні — зовсім не вселенське зло. І що Орден — не ліки проти усіх бід. І що люди зовсім не бояться влади та могутності обраних, що вони бояться того, що змушує їх творити Орден. І багато іншого… аби мені хто повірив.

Тінара оглянули першим, я наполягла. У хлопця не було нічого страшного, лише забій денної давності. Йому помазали настоянкою спеціальних трав, зробили перемотування і все закріпили заклинанням. Завтра-післязавтра вже й сліду не залишиться. 

Відпустивши хлопчика, Аріза взялася за мене. Що зі мною? Нічого, все гаразд. Нині. Що було — не знаю, не можу достеменно пояснити. І жодної крапельки не хочу, тільки не дорослим. Тоді що ж сталося? Це все незвичний тиск, все через нього. Але вже минуло, все гаразд. 

Під надмірно уважним і підозрілим поглядом виховательки терміново стала згадувати найбільш соромний момент у моєму житті. Ех, краще б щоки пощипати, тоді б точно почервоніли. Але не при ній же!). Очі вниз й таким тихим скромним голосочком запевняємо, що насправді все гаразд, просто Делім… занадто дбайливий. Так, звичайно, він милий хлопчик. 

Звісно, ​​якщо щось знову станеться — одразу сюди. І безумовно, виданий відвар я про всяк випадок тиждень питиму по склянці на день. З тим мене й відпустили.

Може хлопців і прогнали, але явно в цьому не досягли успіху — вони сиділи в коридорі якраз навпроти дверей. Ренат на підвіконні, Делім на підлозі, спершись на стіну. Звісно, ​​побачивши мене обоє схопилися. Наше спілкування звелося до короткого «дякую», при тому щирому. Хто знає, коли інакше Тінар зробив для мене те саме, та й чи зробив би взагалі. 

Від допомоги я відмовилася жестом і мовчки пішла коридором, впевнена, що хлопці ув'яжуться слідом. Близько двох хвилин, трохи більше при повільному кроці, щоб усе обміркувати. 

Той хлопчик був старший за мене на рік. І його знайшли, отже, він точно потрапив у Вазенг. Такий тут лише один, та й ці малюнки сумнівів не залишають. Що не вписується — його очі. Я добре пам'ятаю ті смарагди, які буквально світилися. А у Деліма вони брудно-сірі, тільки натяк на зелений. 

І ще — ця ненависть. Це було видно, це відчувалося, він справді ненавидів Вільних. І навіть найталановитіший менталіст такого навіяти не в силі. Але знову ж таки він казав, що сам був на моєму місці. Та й інших варіантів однаково немає. Це він…

— Лінеє! — до нас підійшов Айран. — Ходімо.

— Куди? — одразу ж насторожилася я, хоча виду і не подала.

— Дехто хоче з тобою поговорити.

Чорт! Як? Як вони дізналися? Я ж не… так, дійсно, все ж таки трохи дивно поводилася. І зараз поводжуся, бо мені варто було б іти й з хлопцями балакати, а не у свої думки піти. Але це ж трішки! Хто з вас настільки проникливий, га? Чи хлопчаки проговорилися? Ні, вони не стали б. Але ж вони ще діти… ще діти… ні, не стали б. Але... хто тоді?!

— Лінеє, цей чоловік приїхав здалеку, не змушуватимемо його чекати, — головний м'яко, але явно не залишаючи іншого вибору, взяв мене під руку. — Хлопці, сходіть до Глера, йому може знадобитися ваша допомога.

На обличчях хлопців застигло однаково ошелешений вираз обличчя. Ще б пак, «приїхав здалеку»! І це в замок, який взагалі від усього світу відрізано. Ніхто з них ніколи не виходив за його стіни! Я б теж здивувалася, якби не знала, що він недавно сюди приїжджав. І спеціально заради мене. І так, квапливість Айрана теж зрозуміла — у менталіста явно купа інших справ, крім як мізки неповнолітнім промивати.

Так само м'яко, але наполегливо, мене тягли коридором. Ну, тягнули б, але я змусила себе йти та взагалі зовні намагалася залишитися незворушною. А ось внутрішньо я готувалася. 

Можливо, саме мій опір минулого разу не дало Шерну зробити все як треба? Якщо так, то зараз мені потрібно зробити те саме. Бажано — ефективніше. І так, щоб одна думка залишилася: «попросити Тінара про допомогу». Не впевнена, але хочеться сподіватись, що він не відмовить. І що то був не він. Бо інакше… 

Я зрозуміла, що намагаючись поводитися незворушно, трималася вкрай підозріло. Бо зовсім не цікавилася, хто ж хоче зі мною поговорити. А хлопці б точно так зробили! 

Головний відкрив одну з дверей і підштовхнув мене в спину. Крок був зроблений за інерцією, двері за мною повільно зачинилися.

***

Світ сну. Бель-Ніка

— Все, зупиняй, — сказав Деф.

— Чого? — запитала я, слухняно «виходячи» з Лінеї. — Що не так?

— Все так, просто досить на сьогодні. Ходімо погуляємо.

— Але ж тут таке починається, — розгублено пробурмотіла я.

Погуляти, поговорити чи побіситися з ним я завжди була «за», Деф інколи навіть обурювався і відправляв мене назад грати роль Лінеї, коли я хотіла зупинитися надто рано. Казав, що я прокрастиную, відкладаю чи боюся, а треба просто брати й писати. Чи дивитися свою книгу, бо у сні я не писала, тільки сюжет складала.

Але зараз… про що я найменше думала, так це щоб зупинитися. Навпаки, хотілося пришвидшити сюжет і зазирнути у майбутнє, вже знати, що ж з нею буде. Я навіть відчувала власне хвилювання, не тільки емоції Лінеї.