Глава 11. Розкриття

Світ книги. Лінея.

Знічев'я повернулася до своєї кімнати. Я думала над тим, чи варто повторювати ранковий експеримент, коли зі стіни з'явився Орег.

— Привіт! — усміхнувся він.

— Привіт, — я теж усміхнулася і поплескала рукою, запрошуючи сісти, — немає занять?

— Наче того, — він сів поруч і втупився в мене.

— Що? — насторожилася я.

— Розкажеш?

— Про що?

— Про все!

Та, я так і зрозуміла.

— А чому ти раніше не питав?

— За обідом?

— Так.

— Ну я…

— Через інших?

— Ні, — він кивнув.

— То ні чи? — я теж кивнула.

— Ні, — Орег насупився і неохоче визнав, — не тільки. Вони не хочуть, щоб ми питали.

— Хто вони?

— Вчителі.

— А чому ти так вирішив?

— Я чув.

— Чув?

— Я не шпигував!

— Орегу, я не думаю, що ти шпигував.

— Справді?

— Звісно! Просто… розкажи, будь ласка, що ти чув. Адже це я розповідаю, мені потрібно знати, якщо так робити не потрібно.

А точніше, що говорити не потрібно… хоча є в мене таке відчуття, що це ми вже пройшли.

— Вони не хочуть… нам дуже цікаво те, що за замком, це погано.

— Хіба?

— Так.

— Чому?

— Не знаю.

— Але ж ви не будете тут усе життя. Рано чи пізно, але ви все одно поїдете. Хіба не краще знати, що там буде?

— Ні. Вони кажуть, що ні.

— А ти як думаєш?

— Так.

Я усміхнулась. І хоч усі ці питання супроводжувалися неприємним гудінням, але я думала саме так. Потрібно знати, що чекає на них. А тому й почала розповідати все, що він хотів. І навіть спробувала ілюзії створювати, хоч виходили вони у мене через раз.

Часу ми мали небагато. Як виявилося. В один не дуже далекий момент пролунали кроки в коридорі й вкрай незадоволений голос, який кликав мого візитера. І прямували кроки в наш бік.

— То у тебе є заняття, чи ні?

— Мабуть, — покаявся малий.

— Ти ж казав, що брехати — погано!

— Але це етикет! 

І стільки відчаю в голосі!

— Янита веде? — вже зрозуміла, до чого все йде.

— Так, — ще більш безнадійно погодився хлопчик, — вона зла.

— Може сувора?

— Зла, — хитнув він головою.

— Гаразд, зла. А вона знає, де ти, так?

— Едіта, — він зітхнув, — вона завжди знає.

Двері ми відчинили ще до того, як вони встигли до них дійти.

— А можна Лінея з нами буде? — з наймилішою усмішкою, копією моєї, запитав Орег.

— Не заперечуєте? — ще ширше усміхнулася я.

Янита закрила відкритий для гнівної тиради рота, прискіпливо нас оглянула і кивнула, куточки її губ задоволено поповзли вгору. З цим контрастувало обличчя Едіти, яка стояла трохи позаду. Воно виражало лише одну думку: «ти сама не розумієш, під чим щойно підписалася».

У чому причина такого впливу Янити на всіх я зрозуміла одразу, і про те, що напросилася на урок, теж пошкодувала одразу. І якби не сидячий поруч семирічний хлопчик, який старанно намагався приховати маскою зацікавленості приречений вираз обличчя… який, якщо я ганебно втечу (під будь-яким приводом!), залишиться тут взагалі віч-на-віч з нею, я б саме так і зробила. 

Але довелося терпіти. Страждати. Зрозуміти, що її суворість і справді межує зі злістю. Сидіти проковтнувши лінійку, взагалі не ворушитись і намагатися навіть не дихати, щоб якесь правило хорошого тону не порушити. Я так не ненавиділа етикет жодного разу в житті.

— Вбитися захотілося? — прошепотів Делім, швидко затягуючи мене за кут після уроку. 

Я не чинила опір. Бігти хотілося. Орег так і зробив, у першу ж секунду свободи зникнувши у найближчій стіні.

— Бачиш, наскільки ти їй набрид, — пошепки відповів йому Ренат.

— Я ж не знала, — так саме прошепотіла я. — Ви не попереджали!

— Ми ж не думали, що тобі таке спаде на думку!

— Більше ніколи, — впевнено сказала я. — Благатиму взяти мене на ваш урок. А що у вас було, до речі?

— Історія, — тепер брюнет вже не шепотів — шипів.

— А що не так з історією?

— Він все сприймає надто гостро, не звертай уваги, — порадив Ренат.

— Я не сприймаю надто гостро, я їх просто ненавиджу.

— Кого?

— Вільних, — шатен заспокійливо поплескав друга по плечу, — їх тут усі недолюблюють.

Вільні. Вільні це погано. Вони хочуть знищити Орден обраних та захопити владу. Я одна з них. Вони ховали мене від ордену, рятували. Вільні… ай, та що це таке?! Біль став нестерпним настільки, що думати було практично неможливо. І ще я б, напевно, впала, бо вже давно скорчилася, а ноги так і норовили підкоситися, але чиїсь руки підхопили мене.

— Ми йдемо до Арізи, — безкомпромісним тоном заявив Делім.

— Ні, — слабким голосом прошепотіла я, але він вдав, що нічого не чув.

Зрозумівши, що переконати все одно не вийде, я стала настирливо думати про вільних. Було почуття, що в мене дуже мало часу у всьому розібратися, що як тільки я потраплю до лікаря щось станеться. Щось погане. І мені життєво важливо зрозуміти, що зі мною не так. І що не так з… я застогнала. 

Добре, що він мене ніс, інакше довелося б комусь ловити мене кожні два метри, коли біль трохи відступав і я з тупою впертістю намагалася покопатися в голові.

Як я опинилася в невеликому приміщенні поряд із дитячою — не пам'ятаю. Але Аріза, крім лікарки, була ще й вихователькою молодшої групи, тож принесли мене за адресою. І добре, що хлопців вигнали, бо зараз мене нікому бачити не варто. Немов останні секунди, останній шанс. Я не здамся, нехай і буду мучитися, але до останнього.

— Не вистачає, — пролунав наді мною дитячий голос.

— Тінаре? — я підняла голову.

— Тобі не вистачає, — його погляд був спрямований крізь мене, — не вистачає.

— Не вистачає чого?

— Не вистачає, — повторив хлопчик. — Тобі погано?

— Ні, — за звичкою відповіла я, — Тінаре, чого мені не вистачає?