10.2

Світ сну. Бель-Ніка.

— Це ж… — я відокремилася від Лінеї, — це ж… мої малюнки! 

Серед портретів та пейзажів цього світу виділялися стилем та тематикою кілька робіт. Моїх робіт!

— Ти малюєш? — Деф підійшов ближче і взяв у руки пару листків.

— Раніше малювала. І зараз теж, але рідко. А ти?

— Бель, припини.

Він, звісно, мав на увазі мої спроби дізнатися про нього хоч щось. Я невдоволено насупилась, Деф награно важко зітхнув і все ж таки неохоче відповів:

— Ні. Але це, — кивнув на малюнок у руці, — здорово.

— Ні, це, — я обвела рукою все довкола, — дивно.

— Бо це він намалював?

— Це я намалювала!

— У сенсі, що не Лінея.

— Та яка різниця? Ти б не здивувався, якби це була її робота?

— Я і так не здивований, — Деф знизав плечима. — Хто тобі сказав, що твої персонажі не можуть запозичити твої риси?

— Але він — не я.

— Це не заважає йому малювати. І взяв він це явно в тебе.

— Мда… а він, — я показала на Рената, — на мене схожий?

— Сама не скажеш?

— Збоку ж видніше.

— Не знаю, подивишся в кінці історії, — Деф піднявся в повітря і закинув голову, розглядаючи малюнок. — А на стелі в тебе щось є?

— Є. Зірочки, що світяться… фосфорні.

— Цікаво, — він спустився і знову озирнувся, — ти б віддала перевагу книжці, або вечірці?

— Я інтровертка, якщо ти про це.

— Про це, — він хмикнув. — Я сказав би, що це світ як відкрита книга, але воно так і є.

— Що ти маєш на увазі?

— Бель, озирнися. Замок. Далекий-далекий замок.

— Мені б тут не сподобалося.

— Бо вони тут не добровільно?

— І не можуть піти, — кивнула я. — Слухай, а я можу потрапити у твій сон?

— Ні.

— Бо ти не хочеш чи цього не можна зробити?

— Не можна.

— Чому?

— Це, — клацнув по моєму кулону, — працює як маяк. Я йду на нього.

— Тобто хто таку штуку створив, той може до неї ходити?

— Так, якщо саме така.

— А бувають інші?

— Бувають. Не налаштовуєш маяк на себе і тоді прийти може будь-хто.

— І ти можеш це зробити?

— І ти можеш. Але тоді це перетвориться на тусовку Істинних, яким нудно чи стало цікаво.

— Це як маяк для всіх? Загалом усіх?

— Так.

— Але ж це круто! Можна покликати й так поговорити прямо з усіма!

— Тільки з тими, хто прийде. А я сумніваюся, що багато хто візьме і піде невідомо куди. Особливо професіонали. А новачки можуть і не зрозуміти, що це таке.

— А така ідея класна була, — з жалем протягнула я.

— Вона і є класною, але це не ти робити повинна. Іноді якісь такі штуки організовують. Зазвичай у легендарному світі, історія якого вже написана.

— Тобто, можна потрапити у відому книгу?

— Так.

— Круто!

— Круто, — погодився Деф. — Особливо коли там ще купа таких же носиться і заважає.

— Обов'язково завжди так робити?! — я цокнула язиком і закотила очі.

— Та добре, — він усміхнувся, — насправді, тусовки Істинних — це весело.

— І?

— Із постійних лише зимова, але ще бувають незаплановані. Але рідко.

Зимова… ех, це не скоро. З іншого боку, я маю час морально підготуватися до купи народу. Деф правий, галасливі вечірки я не дуже люблю. Особливо такі, де взагалі нікого не знаю. І де є купа крутих шишок. Ще з третього боку, це ж лише сон… і це має бути справді здорово!

***

Світ книги. Лінея.

— Ти знаєш, що це за місце?

— Ні.

— Тоді звідки ти його взяв?

— Воно… наснилося.

— Наснилося? Але ж це реальне місце!

— Лін, це просто набір ліній. Вони нічого не означають.

Набір ліній для тих, хто не жив там. А я добре пам'ятаю, хоч і була маленькою. І впізнаю його навіть у такому схематичному та вкрай недомальованому вигляді.

— Щойно ти казав, що це місце тобі наснилося, а не що це набір ліній.

— Лінеє, — прийшов йому на допомогу Ренат, — не лізь.

Це… було б це щось інше, що завгодно, хоч королівський палац, я б могла так зробити. Але це… це те місце, та кімната, той будинок. Нехай і вгадується складно, нехай тільки неясний силует, але це ж … Я так не хотіла звідти їхати. Це місце завжди підіймало цілу хвилю хороших емоцій та спогадів. Я у своїй кімнаті, всі речі вже зібрані й за мною прийшов… 

Від спалаху болю я нахилилася й обхопила голову руками. Делім відразу виявився поруч і підтримав, за що звичайно дякую, але відразу й заявив:

— Ми йдемо до Арізи.

— Ні.

— Так. Тобі погано.

— Все чудово, — процідила я.

— Не схоже.

— Деліме, — я дуже точно скопіювала інтонацію шатена, — не лізь.

Він уперто мотнув головою, але потім різко обернувся назад і витріщився на мене. Зрозумів — це угода. І по очах було видно, що вона йому не подобається. Рука стиснулася сильніше, але я не ворухнулася. І навіть погляд неприродно сіро-зелених очей до моєї совісті не пробився і не змусив полегшити вибір. 

Цьому не було раціональної причини, але я відчувала, що не маю потрапити до лікаря. Нізащо. І це почуття було настільки ж сильним, як і його бажання зберегти таємницю, що ховалася за малюнками.

Проблему вирішив Ренат, для нього вибір не був таким складним. Він поклав руку другу на плече і той здався. Але, і це знову явно читалося в очах, був проти. І ще раз спробував тиск на моє сумління, що я така бездушна бідненького хлопчика страждати від необхідності вибору змушую, але воно не прокинулося. Брюнет невдоволено підтис губи, але здався остаточно і відпустив, даючи можливість відсторонитися.

Тільки присутність того ж Рената давала можливість вдавати, що нічого насправді не сталося. Хоча вдавала тільки я, а Делім навіть не намагався. Та я його погляд ігнорувала. Хоча він почав добряче напружувати, прямо почуваєшся злодійкою якоюсь безсердечною, тому часу йти на обід я зраділа. Ну не буде ж він у мені дірки при всіх свердлити? Це як мінімум дивно.